Використання історичних анекдотів на уроках

Д. Л. Десятов.

ВИКОРИСТАННЯ ІСТОРИЧНИХ АНЕКДОТІВ НА УРОКАХ ІСТОРІЇ

ЗМІСТ

1.                 Вступ        

2.                 Історичний анекдот як повноцінне джерело історичної інформації         

3.                 Основні різновиди історичного анекдоту та їх особливості

4.                 Історичний анекдот як портрет-характеристика державного діяча        

5.                 Вивчення історії повсякденності крізь призму історичного анекдоту   

6.                 Історична особистість в анекдотах

─                 Сократ     

─                 Платон     

─                 Діоген       

─                 Фемістокл         

─                 Філіпп II  

─                 Александр Македонський

─                 Катон       

─                 Іван Грозний    

─                 Генріх IV  

─                 Кардинал Рішельє     

─                 Людовік XIII     

─                 Людовік XIV     

─                 Людовік XV       

─                 Петро I      

─                 Суворов   

─                 Катерина II

─                 Мірабо      

─                 Фрідріх II

─                 Наполеон

─                 Олександр I

─                 Микола I  

─                 Бісмарк    

─                 Ендрю Джексон

─                 Авраам Лінкольн

─                 Ленін

─                 Сталін      

─                 Брежнєв   

─                 Горбачов  

7.                 Використання історичних анекдотів на уроках історії

8.                 Історична епоха в анекдотах

9.                 Стародавня Греція    

10.            Стародавня Спарта   

11.            Республіканський Рим       

12.            Середньовіччя  

13.            Англія після буржуазної революції         

14.            Франція напередодні Великої французької революції  

15.            Веймарська Німеччина      

16.            СРСР у 20-30-х роках

17.            Громадсько-політичне життя в Україні в 30-ті роки    

18.            Радянський тоталітаризм  

19.            Політичні процеси     

20.            Застій       

21.            Перебудова

22.            Список використаної літератури        

ВСТУП

Історичний процес відтворюється не тільки у великій кількості науко­вих праць, але й у народній свідомості. При цьому народ володіє своєрід­ною та унікальною формою осмислення історичних фактів, недоступною для професійних істориків, — анекдотом, підробити який просто немож­ливо. Цей жанр є втіленням певної естетики, крізь призму якої виявляєть­ся незвичайний ракурс, коли сутність людини, історичних подій, суспіль­но значущих явищ розкривається в комедійному плані. Можна сказати, що це змістовна форма народної філософії. Анекдот фіксує ту інтерпрета­цію історичних подій, яка не могла бути відображена в офіційних доку­ментах. Звідси творення та поширення історичних анекдотів перебуває у прямому зв’язку з цензурою: чим меншою є сфера забороненого, тим вужчою є тематика анекдотів й сфера їх поширення. Анекдот, з одного бо­ку, — це фіксація життя, а з іншого — типізація одиничного, нанизування сюжетного. Іншими словами, анекдот — це образ, що синтезує суспільні суперечності епохи, за якої він виникає.

У радянському тоталітарному та посттоталітарному суспільстві полі­тичні анекдоти були способом психологічного опору комуністичному ре­жимові й важливим елементом конформістського пристосування переваж­ної більшості людей до цього режиму. Школярі розповідали сатиричні анекдоти про Л. Брежнєва й водночас мали вихваляти його як визначну людину. За розповсюдження політичних анекдотів влада всіляко переслі­дувала, вдаючись навіть до ув’язнення. Тому не дивно, що, наприклад, іс­торичні анекдоти виявились у щоденниках С. Єфремова поруч із найпотаємнішими особистими документами і записами, що ніколи не планувалися ані до публікації, ані для читання іншими. Видані у 1997 р. щоденники переконливо свідчать про важливу роль анекдотів у духовному житті укра­їнського суспільства 1920-х рр.

Ми далекі від думки, що в історичних анекдотах більше істини, ніж у наукових дослідженнях. Але саме так часто трапляється, адже, на від­міну від наукових доробків, анекдоти не створюються, а виникають. Меха­нізм виникнення анекдотів повною мірою не розкрито, але відомо одне: щоб анекдот став популярним, він має стосуватися всього суспільства.

Отже, окрім власне інструменту психологічної розрядки, історичний анекдот за певних умов може виконувати роль своєрідного джерела істо­ричної інформації, а отже, мусить бути використаний у процесі навчання історії.

Пропонований широкому педагогічному загалу посібник умовно скла­дається з двох частин. У першій частині читачі зможуть ознайомитися з методикою використання історичних анекдотів на уроці, у другій — зна­йти дидактично адаптовані історичні анекдоти, які доцільно використову­вати на різних етапах уроку історії, дотримуючись при цьому розумної мі­ри в їх застосуванні.

ІСТОРИЧНИЙ АНЕКДОТ ЯК ПОВНОЦІННЕ ДЖЕРЕЛО ІСТОРИЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Якщо ми розкриємо довідник, то прочитаємо, що анекдот — це стисле жартівливе оповідання про будь-яку кумедну подію [1]. Анекдот є одним з найчисленніших видів усної народної творчості, який виник дуже давно. Складається анекдот на основі недоладних і смішних випадків, які трапляються в житті, різних непорозумінь у стосунках між людьми або вигадується веселими дотепниками. Кожен із нас в анекдоті цінує жартівливий зміст, несподіване й до­тепне закінчення. Анекдоти добре запам’ятовуються завдяки обме­женій кількості дійових осіб, діалогу між дійовими особами та не­великому обсягу.

Термін «анекдот» вперше з’явився у Візантії, у книзі історика Прокопія Кесарійського, котра мала назву «Таємна історія» (550 р.) і була присвячена скандальній хроніці імператорського двору. У цьо­му творі історик розповів про різні випадки з особистого життя імпе­ратора Юліана та його придворних. «Анекдот» (у перекладі з грець­кої — те, що не підлягає розголосу й виданню) у розумінні сучасників Прокопія — це різноманітні міські плітки, чутки, пересуди. З часом анекдотами стали називати випадки з життя видатних історичних осіб, відомих людей, оповідання про їхні незвичайні вчинки, судження або ж кумедні ситуації, в які вони потрапляли.

Згодом анекдот почав стрімко розширювати свої межі, і, вре­шті, цим терміном почали називати гумористичні (дотепно-смішні), лаконічні мініатюри (трапляється, що й два рядки: спитав — від­повів) з гострим сюжетом і неодмінно несподіваною, комічною кін­цівкою. Найбільше досягнення анекдоту — несподівана кінцівка, завжди не просто дотепна, а парадоксально влучна.

У Росії в ХVIII-ХІХ ст. перше значення слова «анекдот» — це просто цікава історія про яку-небудь відому людину, необов’язково із завданням його висміяти. Тогочасною класикою стали такі «анекдоти» про Потьомкіна.

Термін «анекдот» в українській літературі вперше вжив у 1822 р. Григорій Квітка-Основ’яненко в газеті «Вісник Європи». А через 37 років по тому в Києві було опубліковано «Маленьку книжку українських анекдотів» — родоначальницю всіх наступ­них збірок українських мініатюр.

Свого часу Квінт Горацій Флакк помітив, що «жарт, насмішкува­те слово часто буває влучніше і визначає важливі речі краще, ніж серйозне і глибоке вивчення». Якщо відволіктися від поверхового ставлення до анекдотів, то можна помітити, що часто вони набагато більше можуть розповісти про характер історичної особистості, ніж ве­личезна кількість офіційних документів. Наприклад, нижченаведений анекдот про Наполеона дуже влучно передає непомірні амбіції та пато­логічну самозакоханість французького імператора у власну персону.

«Намагаючись дістати якусь книжку, що була на горішній поли­ці бібліотеки, і не діставши її, Наполеон звелів подати собі стільця.

-         Дозвольте, ваша величносте, — сказав високий Д., — я діс­тану цю книжку. Я вищий за вас.

-         Ти, дурню, хотів сказати «довший на голову». Але я цю різ­ницю між нами можу усунути».

Наскільки важливим джерелом стає анекдот для розуміння культурної атмосфери певного історичного періоду, свідчить факт наявності величезної кількості анекдотів про видатних філософів Давньої Греції, що дійшли до нас. Навряд чи можна якось інакше передати зміст філософських поглядів школи кініків, ніж розпові­даючи анекдоти про Діогена. Деякі з них ілюструють процес роз­паду давньогрецького суспільства. Поява Діогена збігається в часі із занепадом міської громади Афін. Це безпосередньо передує маке­донському пануванню, коли відбувся перехід до еллінізму. Відо­мий епізод зі світильником ілюструє ставлення філософа до афінських громадян: «Одного дня Діоген, крокуючи містом, запалив світлої пори світильника, і коли його запитали, навіщо він це зро­бив, той відповів: «Я шукаю людину» [2].

Історичний анекдот може відтіняти історичні перспективи: «Май­бутній король Англії Яків II почав намовляти свого брата короля Карла II вчинити щось, що неодмінно б спричинило невдоволення палати громад. «Брате мій, — відповів король, — я стомився від блу­кань Європою. Якщо Ви вже так прагнете подорожей, зачекайте, доки я помру» [3]. Адже до реставрації Стюартів на англійському троні Карлу II довелося переїжджати від одного монаршого двору до іншого. Цікаво, що уперта політика Якова II, коли він посів королівський пре­стол, спрямована на відновлення католицизму й абсолютизму, врешті- решт, призвела до «Славної революції», і йому довелося залишок свого життя провести у Франції на пенсію Людовіка XIV. Мабуть, не раз йому спадали на думку слова В. Шекспіра, що «жарт інколи буває пророцтвом». Отже, чим глибший історичний пласт містить у собі іс­торичний анекдот, тим глибшими повинні бути і наші знання історич­ної епохи, щоб його зрозуміти.

Наступний анекдот є справжньою порівняльною характеристикою Англії і Росії кінця XVII ст.: «Цар Петро I, перебуваючи наприкінці 1698р. у Спітхіді, висловив побажання подивитися, як відбувається кілювання (тілесне покарання на флоті, коли матроса протягують під кілем судна). Проте на той час не знайшлося людини, яка б заслуговувала на таке тяжке покарання. «Візьміть когось із моїх лю­дей», — запропонував Петро I. «Ваша Величносте, — заперечили йо­му, — ваші люди зараз знаходяться в Англії, а не в Росії».

Деякі анекдоти є символами своєї епохи і закарбовують стан соціальної свідомості окремої групи суспільства: «Донька короля Людовіка XVI, граючись з однією зі своїх нянь, випадково погля­нула на її руку і, машинально порахувавши пальці на її руці, зди­вовано закричала: «Як?! — І в тебе теж п’ять пальців?!»

Історичні анекдоти, з’явившись в одну історичну епоху, не втрачають своєї актуальності, лише змінивши імена своїх персона­жів. Стендаль згадує випадок часів імперії Наполеона, що трапився з його знайомим: «Один генерал, мій приятель, вирішив організува­ти звану вечерю на двадцять чоловік. Він хотів замовити її у Вері, в Пале-Рояль. Вислухавши його, Вері промовив: «Ви, звичайно, знаєте генерале, що я повинен повідомити про вашу вечерю поліції, щоб вона надіслала свого агента». Генерал дуже обурився. Згодом, зустрівши на одній нараді у імператора герцога Орантського, він за­явив йому: «Це нечувано: я не можу запросити на вечерю двадцять чоловік без участі вашого агента!» Міністр вибачився, але не пого­дився скасувати наказ. Врешті-решт, Фуше, попросив генерала: «Покажіть мені список запрошених». Той вручив йому список. Ознайомившись з ним, Фуше заявив: «Немає потреби запрошувати незнайомих вам осіб». Але ж усі двадцять запрошених були висо­кими сановниками!» [4]. У 30-ті роки вже ХХ ст. у Радянському Союзі ця історія трансформувалася в анекдот іншого змісту.

«Виключно свої»

Один громадянин хотів відсвяткувати день народження своєї дружини в присутності своїх близьких і знайомих. Тому він пішов до місцевого НКВС за дозволом.

-         Я зберу гостей, так, знаєте, може поспіваємо, — так щоб не було чого... Будуть у мене виключно свої...

-         Будь ласка, — відповідають йому, — але щоб усе було гаразд, ми надішлемо до вас свого чоловіка. Ви не турбуйтесь, він добре одяг­нений, дуже чемний, освічений. До речі, хто саме у вас буде?

-         Іваненко, Петренко, Лівшиц, Степанков — всі виключно свої, чоловік десять.

-         Так, так, чудово! То знаєте що? Ми до вас свого окремого чо­ловіка не надішлемо: ви уже запросили трьох наших» [5].

Сучасний німецький філософ Петер Слотердайк розглядає анекдот як своєрідну дренажну систему в колективній свідомості (таку,що регулює, збалансовує та встановлює рівновагу), як соціальний меха­нізм, що примушує нас сміятися з того, що перевищує нашу здатність обурюватися [6]. У цьому плані тоталітаризм з його політикою та іде­ологією, великими словами й цинічною поведінкою стає безмежним джерелом жартів і анекдотів, що стають єдиним захистом від бруталь­ного втручання держави в особисте життя людини.

Отже, історичний анекдот — унікальне джерело наших знань, що містить такі культурно-психологічні нюанси розвитку суспільства, які не знайшли свого відображення в інших письмових пам’ятках. Одним із перших, хто спробував на теренах колишнього Радянського Союзу інтерпретувати анекдоти як джерела прихованої історичної інформації, був Юрій Борєв. Знаний у світі культуролог та Президент Академії естетитики та вільних мистецтв вважає, що виникнення іс­торичних анекдотів в радянські часи було спричинено необхідністю в умовах тотальної цензури осмислити історичну реальність навіть з ризиком для свого життя і свободи. Вважаючи, що більшість анек­дотів радянських часів — культурно-історична форма втілення со­ціального досвіду інтеліґенції, Ю. Борєв застосовує для пояснення цього феномена спеціальне поняття «інтеліґентський фольклор» [7]. Можна, звичайно, погодитися з Ю. Борєвим, але твердження, що анекдоти виникали в середовищі тільки однієї соціальної групи, ви­кликає низку заперечень. Це особливо стосується анекдотів політич­ного змісту. За часів тоталітаризму політичні анекдоти існували не тільки як результат осмислення історичного процесу, а й як форма протесту народних мас проти політики, що проводилася державою. Недарма за радянських часів анекдоти на політичну тему пересліду­валися у карному порядку.

Як повноцінне історичне джерело анекдот можна використову­вати на різних етапах уроку залежно від дидактичної мети. Істо­ричний анекдот на уроці доцільно вводити під час мотиваційно- організаційного етапу навчального заняття. Завдяки своїй емоційно привабливій формі та інтелектуальній парадоксальності анекдот якнайкраще стимулюватиме роботу учнів над навчальним матеріа­лом. як уже зазначалося, історичний анекдот можна використову­вати як проблемне завдання, оскільки розуміння його змісту вима­гає певного навчального матеріалу.

До того ж, частину уроку можна побудувати як практичну ро­боту учнів, де як джерела використовуватимуться історичні анек­доти. Метою таких практичних робіт може бути вивчення учнями життя пересічної людини, її турбот та страхів, особливостей куль­турного та побутового життя. Також завданням учнів під час прак­тичної роботи може стати дослідження того, як у суспільній свідо­мості відтворилися ті чи інші історичні події.

Зазвичай зміст анекдотів не передбачає коментарів. Проте в ра­зі використання їх під час уроку деякі з них вимагають коментарів вчителя, запитань, які допоможуть учням у проведенні історично­го аналізу та інтерпретації змісту анекдоту.

ОСНОВНІ РІЗНОВИДИ ІСТОРИЧНОГО АНЕКДОТУ ТА ЇХ ОСОБЛИВОСТІ

Умовно історичні анекдоти за своїм змістом можна поділити на біографічні, політичні, соціально-економічні, культурно-психо­логічні.

Із біографічних анекдотів ми отримуємо історичну інформацію про дитинство історичного діяча, особливості його характеру. На­приклад, ось як історичний анекдот розповідає про дитинство французького короля Людовіка XIII.

Людовік XIII у дитинстві

Майбутній король Людовік XIII (1601-1643) в дитинстві вияв­ляв нечувану жорстокість у своєму характері. Його батько Ген­ріх IV двічі власноруч його карав за це. Уперше за те, що він двома каменюками розчавив голову живого горобця, якого йому пійма­ли. Вдруге за те, що він настільки зненавидів одного із придворних, що для заспокоєння молодого дофіна придворні мусили були домо­витися з молодою людиною про інсценування його смерті: в нього вистрілили холостим зарядом, й молодий дворянин упав начебто убитий. При цьому дофін заплескав у долоні. Його мати Марія Медичі (1575-1642) намагалася захистити свого сина, на що Генріх IV сказав: «Моліть Бога, щоб я жив довше. Повірте, коли мене не ста­не, злий хлопець почне ображати вас».

Як відомо, пророцтво короля збулося, й королева опинилася у вигнанні.

Анекдоти на соціально-економічну тематику, попри незначний свій обсяг, не є джерелом цікавих деталей про особливості життя суспільства в певний історичний період.

Булла проти алхіміків

У 1317 р. Папа Римський Іоанн XXII видав спеціальну буллу проти алхіміків. Але, перш ніж видати цю буллу, він, за повідо­мленням інквізитора Еймерика, зібрав алхіміків й природознав­ців, щоб дізнатися у них, чи спираються вони на закони природи. Алхіміки відповіли «так», природознавці — «ні».

Під час диспуту алхіміки не змогли захистити своє вчення. То­му їх ототожнили з фальшивомонетниками, і Папа Римський за­боронив діяльність алхіміків. Таким чином, папа визнав, що алхі­мія насамперед підриває економіку, а не засади католицької віри.

У 1380 р. французький король Карл V, а згодом англійський ко­роль Генріх IV видали подібні укази.

Історичні анекдоти також розкривають культурно-психологіч­ну атмосферу, яка панувала в суспільстві. Зокрема, завдяки їм ми можемо дізнатися про традиції та звичаї народу. Наприклад, про систему виховання на острові Крит ми дізнаємося з такого історич­ного анекдоту.

Виховання на о. Крит

Діти вільних громадян на острові Крит повинні були заучувати закони під певну мелодію, яка мала б сприяти легшому запа­м’ятовуванню тексту. Порушивши закон, критянин уже не міг по­силатися на незнання законів. До того ж жителі Криту повинні бу­ли запам’ятовувати гімни богам, а також пісні начесть співгромадян, які виявили хоробрість під час війни.

Найбільш поширеними були політичні анекдоти. Його зміст становили, як правило, політичні та економічні перетворення або постать політичного діяча. Протягом історії персонажами історич­ного анекдоту виступали не тільки державні діячі, але й діячі куль­тури, що брали активну участь у політичному житті суспільства.

Важливо наголосити, що основу історичного анекдоту політич­ного змісту складає реальна подія. Інколи в таких анекдотах від­сутній комізм ситуації, адже може йтися про трагічні сторінки життя відомої особи. У цьому випадку комунікативною метою та­кого анекдоту стає повчальний зміст.

«Римський імператор Октавіан Август говорив: «Хто досягає незначної вигоди ціною великих небезпек, схожий на рибалку, який ловить рибу на золотий гачок: відірветься гачок — і ніяка здо­бич не відшкодує збитки».

За своєю структурою історичний анекдот на політичну тему можна поділити на два види — монологічний та діалогічний. До першого належать тексти, в яких правитель чи інша державна осо­ба виголошує судження з якогось питання. Другий вид виконано у вигляді одного чи декількох запитань правителю та його мудрих відповідей на ці питання.

Особливістю історичних анекдотів на політичну тему є також наявність фактографічної основи, про що вже згадувалося вище. Такою основою може бути науково-історична та мемуарна літера­тура. До того ж традиційно політичний анекдот має заголовок, під яким можуть бути розміщені декілька сюжетів.

Інколи мудрість політика чи державного діяча в такому анек­доті виявляється у вигляді вчинку. Наприклад, ось як в одному із анекдотів описується боротьба Катерини II з хабарництвом.

Дізнавшись одного разу про те, що володимирський намісник бере величезні хабарі, Катерина II надіслала йому як подарунок га­манець величезного розміру. Отримавши подарунок імператриці, володимирський намісник повинен був його розгорнути в присут­ності гостей.

Цей анекдот демонструє не тільки дотепність цариці, але й від­творює реалії суспільно-політичного життя Російської імперії дру­гої половини XVIII ст. Адже виникає цілком закономірне питання:

- Чому Катерина II не знайшла більш дієвого способу боротьби з хабарником, ніж публічне осоромлення?

- Чи могла імператриця притягнути хабарника до іншої відпо­відальності, окрім моральної?

- Що більше обурило Катерину II: те, що чиновник бере хабарі, чи те, що він бере хабарі великих розмірів?

Саме такі питання дозволяють знайти та проаналізувати істо­ричну інформацію, яку містить у собі анекдот.

Навіть те, що в історичних анекдотах, де головними персона­жами є російські царі та цариці, другорядні герої завжди бояться свого царя й інколи взагалі не мають права голосу, досить явно свідчить про особливості монархічної форми правління в Росій­ській державі.

Логічним продовженням історичного анекдоту політичного змісту стали анекдоти, які виникли у XX ст. у тоталітарних держа­вах. У зв’язку з цим дослідниці С. Добринська й А. Сперанська про­понують розрізняти такі види історичного політичного анекдоту:

-         інтеліґентський політичний анекдот;

-         народний політичний анекдот;

-         сучасний політичний анекдот [8].

Інтеліґенція як соціальна група взяла на озброєння анекдот як усне доповнення до офіційної історії. В інтеліґентських політичних анекдотах інколи зустрічаються посилання на документальне дже­рело та вказується конкретна дата події. У таких анекдотах конста­туються певні історичні факти, висновки ж повинен зробити сам слухач. Звідси основна комунікативна мета таких анекдотів — ін­формаційна. Такі анекдоти повідомляють про те, що планомірно приховується в офіційних джерелах, а сам анекдот постає як не- контрольований та непідвладний діям цензури спосіб збереження достовірної інформації.

Більш цікавим з точки зору ставлення народу до історичних подій є народний політичний анекдот. У таких анекдотах створю­ється певний образ державного діяча, відбувається узагальнення й типізація індивідуальних ознак. Основними темами політичних анекдотів, створених народом, стає представник влади та його по­літична діяльність. Такі анекдоти відтворюють головні проблеми соціально-політичного життя: боротьбу за лідерство, несправедли­вість соціально-політичного устрою держави, жорстокість держав­ного апарату, соціальну нерівність, брехливість офіційної пропа­ганди тощо. Ще однією особливістю політичного анекдоту, створеного народом, є наявність комічного розв’язку, критика й висміювання вад представників влади. Такі політичні анекдоти насичені емоційним ставленням оповідача до змісту й теми власне анекдоту.

Свого часу нами було відкрите безцінне джерело, в якому були зафіксовані анекдоти, що в Радянському Союзі існували тільки в усній формі. Йдеться про часопис «Українська думка», що вида­вався в м. Миколаєві в період його окупації нацистами [9]. Звичай­но, публікуючи анекдоти, створені народом, видавці часопису ста­вили власну пропагандистську мету — розвінчати радянську владу й популяризувати таким чином переваги життя за «нового поряд­ку». Це видання, що виходило в Миколаєві українською мовою, зберегло і донесло до нас тепер уже безцінні перлини народного гу­мору тоталітарних часів. Серед цих анекдотів трапляються й такі, що були створені на замовлення окупаційною владою. Вони виріз­няються своєю заполітизованістю і змістом. У цих анекдотах не­озброєним оком помітний політичний ракурс висвітлення подій. У них, як правило, йдеться про поточні політичні події, що з часом втратили свою актуальність. Не вмирають ті анекдоти, зміст яких несе певне узагальнення типових для суспільства негараздів. Але для прикладу можна навести декілька таких «замовлених» полі­тичних анекдотів, створених протягом 1943-1944 рр.

«І тут непевність»

Нещодавно англійський прем’єр-міністр Черчилль, збираю­чись залізти у ванну, стурбовано спитав свого лакея: «Скажіть, чи ви упевнені, що в цій воді немає німецьких підводних човнів?»

«Краще синиця в руки, ніж журавель у небі»

Тікаючи від німців, італійський король зупинився в якомусь міс­течку Сицилії. Відчувши неймовірну спрагу, він підбіг до кіоску:

-         Води! Віддам півкоролівства за склянку води.

-         Дайте краще п’ятак, то надійніше, — посміхнулася прак­тична продавщиця.

Більшість же анекдотів, надрукованих у 1943-1944 рр. у часо­писі «Українська думка», безперечно, були створені народом у 30-ті роки. Це підтверджується і тим фактом, що пізніше окремі із них були зафіксовані в усній формі в інших регіонах України [10]. Кож­ний анекдот тих часів — це справді дотепна відповідь народу на черговий експеримент влади над суспільством. Наведемо приклад анекдоту найжорстокішого та найжахливішого періоду в історії СРСР:

«Більшовицькі темпи»

Якось за «гарну роботу» послали колгоспника до Москви на з’їзд. Сидить він у залі, аж ось виходить батько Сталін і говорити: «Так і так, товариші, нам потрібні темпи в роботі, темпи нам по­трібні, чуєте!»

Тут колгоспник штовхає в бік свого сусіду: «А скажіть, будь ласка, що таке темпи, бо я нічого не второпаю». Той глянув на ньо­го й каже: «Ви бачите той будинок?»

-         Бачу, — відповідає колгоспник.

-         За скільки років ви б його побудували?

-         Та років за п’ятнадцять.

-         А більшовики, — каже, — побудували за два роки. — Оце і є темпи.

Коли він повернувся додому, його почали розпитувати, що ба­чив, що чув у столиці.

-         О, — каже колгоспник, — Сталін говорив про темпи. На жаль, тут немає таких будинків, як там, тоді б я добре зміг поясни­ти! Але візьмемо... ну що... нехай хоч і отой цвинтар. За який час таке кладовище виникло?

-         Та років за двісті, — відповідають односельці.

-         А більшовики створили лише за одну весну 1933 року. Оце вам і є більшовицькі темпи!

На сучасному етапі політичний анекдот у зв’язку із суттєвими змінами в суспільно-політичному житті втрачає свою привабли­вість, поступово перетворюючись на засіб «чорного піару». Полі­тичні анекдоти розповідають всі й усюди: починаючи від простих громадян і закінчуючи тими ж представниками державної влади.

ІСТОРИЧНИЙ АНЕКДОТ ЯК ПОРТРЕТ- ХАРАКТЕРИСТИКА ДЕРЖАВНОГО ДІЯЧА

Анекдоти про державних лідерів розповідали ще з біблійних часів. Перша особа стає героєм анекдоту майже автоматично. Ця людина відома, цікава і при цьому боротися з нею іншими методами досить ризиковано. Тому всі радянські вожді стали героями анекдотів.

Якщо спробувати зібрати разом анекдоти про одного історич­ного діяча, то складається його різнобарвний анекдотичний образ. Ленін — гаркавий карлик, що має милу звичку закладати пальці за жилет і говорити «батєнька», зовсім як у фільмі «Ленін у Жовт­ні». Образ Сталіна в народній свідомості роздвоївся. Анекдоти про Сталіна чітко діляться на дві частини: довоєнну й післявоєнну. У довоєнних — це чудовисько, безнадійно негативний персонаж. У післявоєнних — це фактично Петро І у тому вигляді, в якому він залишився в народній пам’яті: суворий, але справедливий.

В історичних анекдотах детально аналізуються риси історич­ного діяча, його зовнішність і певні недоліки. Наприклад, в анек­дотах часто наголошується, що Сталін мав низький зріст, і тому, коли він стояв на Мавзолеї, під ноги йому ставили лавку; ходив не піднімаючи голови; мав прикмету Антихриста — на нозі не виста­чало одного пальця; був хворий на паранойю. Цей діагноз був по­ставлений йому В. Бехтєрєвим в 1927 р., після чого лікар несподі­вано помер. Зокрема, з анекдотів ми дізнаємося, що Сталін намагався суворо конролювати театральні постановки, до книг, які виходили друком, вносив власні корективи. До того ж в анекдотах знаходимо пояснення одному цікавому історичному факту: Сталін не міг їздити верхи, тому й надав право приймати Парад Перемоги маршалу Жукову. Або ж те, що єдина інформація, яку він не пере­віряв, — це та, яка б могла зганьбити людину.

Таким чином, анекдот за певних умов можна розглядати як іс­торичний документ, що характеризує історичного діяча через пев­ну деталь, показуючи сутність характеру людини ізсередини, ство­рюючи її своєрідний психологічний портрет.

Інша особливість історичного анекдоту, в якому головним пер­сонажем стає державний діяч, полягає в розкритті життя суспіль­ства зсередини. При цьому не зовсім важливим стає той факт, чи ця подія відбулася насправді, адже анекдот стає цікавим як історично- психологічний показник того, як насправді сприймався той чи ін­ший державний діяч.

Спробуємо це продемонструвати на прикладі історичних анек­дотів, присвячених М. Хрущову. Ці анекдоти можуть бути розціне­ні як своєрідний результат віддзеркалення у народній свідомості наслідків діяльності цього історичного діяча. Попередньо слід за­уважити, що популярність і ставлення народу до своїх політичних лідерів вимірюються не тільки кількістю складених анекдотів, в яких останні виступають головними персонажами, але й тональ­ністю власне анекдотів. У величезній кількості анекдотів про Ста­ліна відчувається не тільки нелюбов до «батька всіх народів», але й багаторічний підсвідомий страх, який переслідував не одне ра­дянське покоління. Цей страх на генетичному рівні передавався від покоління до покоління. Пригадайте анекдот кінця 80-х рр.: «Екстрене повідомлення по радіо: «Летаргічний сон Йосифа Віссаріоновича Сталіна закінчився. Просимо всіх делегатів, присутніх на з’їздах КПРС з XX по XXVII, зібратися на пероні з теплими ре­чами».

Микита Хрущов як головний персонаж з’являється в політич­них анекдотах задовго до того, як йому вдалося посісти провідне місце в політичному і державному керівництві Радянського Союзу. Правда, до 1953 р. М. Хрущов не відзначався як яскрава індивіду­альність, він радше був одноманітно сірим: абсолютна відданість, абсолютна покора вождю. Намагання в усьому догодити, передба­чити думки останнього можна пояснити єдиним бажанням: вряту­вати власне життя, за будь-яку ціну залишитись у числі політичної еліти. По-справжньому ж популярним персонажем політичних анекдотів М. Хрущов стає починаючи зі знаменного 1956 р. Біль­шість політичних анекдотів, в яких М. Хрущов є головним персо­нажем, містять неприховану іронію, з якою ставився народ до свого керівника держави. Часом ця іронія переходить у відкрите презир­ство та зневагу. Але є частина анекдотів, в яких відбилося доволі добродушне ставлення народу до Микити Сергійовича, який мав своєрідний грубий селянський шарм — надто коли бив черевиком по трибуні на сесії Організації Об’єднаних Націй. Лишивши по собі лиху славу, невгамовний Хрущов був, напевне, найменш огидною фігурою з усіх креатур «великого вождя».

Політика М. Хрущова була сповнена глибоких суперечностей, як і сама особа політичного лідера. Ці суперечності проглядають в політичних анекдотах того часу, в яких народ то насміхається над діями Микити Сергійовича, то пишається нестандартними й оригі­нальними рішеннями Хрущова. Виступивши на XX з’їзді з допо­віддю, у якій викривалися сталінські злочини, М. Хрущов здійснив визначний вчинок тому, що він сам належав до сталінського ото­чення і також мав нести відповідальність за скоєне.

На XX з’їзді М. Хрущов виступає з доповіддю, описуючи зло­діяння Сталіна. Раптом хтось вигукує із залу:

-         А чому ж Ви мовчали?

Зупинившись, Хрущов звертається до залу:

-         Хто це сказав?

У відповідь мовчання. Хрущов знову:

-         Так, хто це сказав?

Знову мовчання. Тоді Хрущов, показуючи рукою на присутніх делегатів:

-         Мовчите?! Ось так і ми мовчали!»

На думку Хрущова, ліквідація системи масових репресій ва­жила більше, ніж його особиста доля. Виступивши зі своєю сенса­ційною «таємною доповіддю», Хрущов створив прецедент — відто­ді кожен радянський вождь ритуально тавруватиме свого попередника як злочинця, — а його вкрай вибіркові викриття ста­лінських злочинів були ретельно підлаштовані до потреб партії. Хрущов розвивав той самий радянський жанр «відкритості», що тягнеться від викривальних промов самого Сталіна до виступів Горбачова через 30 років після тієї доповіді. Цікавим, з нашої точ­ки зору, є те, що смисл всіх цих «викривальних речей» не залишив­ся непомітним для простого народу:

«- Бабуся, а Ленін був хороший?

-         Хороший, онуче, хороший.

-         Бабуся, а Сталін був поганий?

-         Поганий, дуже поганий.

-         Бабуся, а Хрущов який?

-         Коли помре, тоді і дізнаємося».

Дії Хрущова з викриття культу особи Сталіна не були послідов­ними і завершеними, адже він піддавав критиці особисто Сталіна, лише його. Хрущов негативно оцінив репресії та водночас схвально говорив про внесок Сталіна у побудову соціалізму. Тим самим була дана позитивна оцінка таким сталінським акціям, як згортання не­пу, колективізація з її голодомором, ліквідація демократичних свобод. Головне питання залишилося без відповіді — що за система існує в Радянському Союзі, за якої людина, подібна до Сталіна, мо­же прийти до влади і десятиліттями тримати суспільство у стані жаху? Мабуть, недарма, примара Сталіна переслідувала Хрущова і в анекдотах, один із яких мовою оригіналу звучав так:

«Референт Хрущову: «Вы мне стали на ногу!»

Хрущев: «Вы мне Сталина не поминайте!»

Особливо великий цикл політичних анекдотів пов’язаний з по­ложеннями нової Програми КПРС, яка була прийнята у 1961 р. на XXII з’їзді. Програма містила положення, нереальність яких була очевидною. Стверджувалося, що за 20 років можна побудувати «комуністичне суспільство», навіть зазначалася дата — 1980 рік. У країні пропагувався основоположний пункт програми: «Партія урочисто проголошує — нинішнє покоління радянських людей жи­тиме при комунізмі!» Суспільство дало свою оцінку всім цим полі­тичним фантазіям радянського керівництва:

«— Який найдовший анекдот?

Доповідь Хрущова на XXII з’їзді КПРС!»

«Чи можна загорнути автобус в газету?

Можна, якщо в ній надрукована промова Хрущова».

«Затримали одного чоловіка, який розповідав політичні анек­доти, і привели до Хрущова. Затриманий оглянувши кабінет, захоплено вигукнув:

-         Які меблі! Яка обстановка? Які килими!

А Хрущов каже:

-         Скоро у нашій країні в усіх буде так!

-         Та ні, одне з двох: або ви будете розповідати анекдоти, або я! — заперечив затриманий».

«Якось Хрущов запитав у Папи Римського:

-         Чому люди вірять у небесний рай, а не в комуністичний?»

-         Бо ми свій рай нікому не показуємо! — відповів Папа Рим­ський».

Лаконічною і дотепною була реакція суспільства на єдине рі­шення XXII з’їзду, яке вдалося реалізувати, — визнання неможли­вості подальшого збереження в Мавзолеї саркофага з тілом Сталі­на, враховуючи його зловживання владою, ініційовані ним масові репресії та неймовірну жорстокість.

«Перед звільненням Хрущову не підписують в Мавзолеї обхід­ний лист: він прийняв двох, а здав одного».

Іноді анекдоти, в яких проступила справжня радянська реальність, розповідали самому Микиті Сергійовичу, про що він згадує у своїх спогадах: «Я зустрічаюся з людьми, і вони розповідають мені сумні анекдоти, що відображають нинішнє становище в країні. Один із таких співбесідників запитав мене: «Чи може верблюд дійти від Москви до Владивостока?» Я відповів: «Думаю, у нього вистачить сил». Спів­бесідник засміявся: «Не дійде, його з’їдять дорогою» [11].

Але Хрущов, переконаний у своїй правоті, не бажав чути засте­режень. Він навіть висунув ще одне нереальне гасло: «Наздогнати й перегнати Америку!» До цього гасла майже все населення країни поставилося з неприхованою іронією, і чергове політичне гасло пе­ретворилося на анекдот: «Біжать наввипередки Кеннеді та Хру­щов. Кеннеді, природно, приходить першим. Наступного ранку ТАРС повідомляє: «М. С. Хрущов зайняв почесне друге місце, а Кеннеді — передостаннє».

Епопея з насадженням кукурудзи від Чорного до Балтійського морів додала чергову порцію матеріалу для народних дотепників: «Радянські футболісти виграли Олімпійські ігри, коли Микита Сергійович пообіцяв засіяти останнє футбольне поле кукурудзою», «Як змінив Хрущов ленінську формулу комунізму? — Комунізм — це радянська влада плюс кукурудзація всієї країни».

Микита Сергійович дійсно був не байдужим до сільського гос­подарства. Але ситуація залишалася вкрай складною. У країні хро­нічно не вистачало продуктів харчування. Кращі фахівці залиша­ли село і переїжджали у міста. На продукцію села були штучно занижені ціни, вони не відшкодовували витрат на її витрат. Праця в колгоспах і радгоспах була невигідною. Присадибні ділянки се­лян не здатні були їх забезпечити та й ще обкладалися великими податками. Не сприяли покращенню ситуації й часті інспекційні поїздки першого керівника держави.

«Після відвідин Хрущовим свиноферми в редакції вирішують, який підпис зробити під фото.

-         Може, «Тов. Хрущов серед свиней»?

-         Не годиться.

-         Або «Свині навколо тов. Хрущова»?

-         Теж погано...

-         Вранці газета вийшла з підписом: «Третій ліворуч — тов. Хрущов».

«Хрущов приїжджає до колгоспу і по-батьківськи розмовляє з селянами.

-         Як живеться? — жартує Микита Сергійович.

-    Та нічого, живемо, — жартують колгоспники».

М. Хрущов був переконаним ворогом капіталістичного ладу. Проте вважав, що боротьба між соціалізмом і капіталізмом по­винна бути суто економічною, що обидві країни (СРСР і США) можуть мирно співіснувати на планеті. Протягом 1955-1960 рр. Радянський Союз в односторонньому порядку двічі провів скоро­чення збройних сил. Правда, ці кроки можна оцінити інакше, адже в СРСР успішно були проведені випробовування балістич­них ракет, і в можливій війні вирішальну роль відігравала уже не кількісна перевага військових сил, а наявність нових видів озброєння. Наскільки безглуздою для населення країни вигляда­ла гонка озброєнь, яка з новою силою розпочалася після інци­денту з розвідувальним літаком Гаррі Пауерса, свідчить хоч би такий анекдот:

 «Під час зустрічі Хрущова з Кеннеді, останній став хизувати­ся, що у США стільки ядерної зброї, що нею можна двадцять раз знищити планету...

На це Хрущов відповів:

- Ну і для чого ж нам двадцять разів вбивати вже мертвих лю­дей, ми ж не садисти якісь .у нас ядерної зброї вистачить, щоб людство знищити лише один раз».

Не оминув народний гумор і відносин між Кубою, де до влади прийшов Фідель Кастор, та Радянським Союзом, який докладав не­абияких усіх зусиль, щоб підтримувати «визвольні рухи» та «рево­люції» в усіх куточках планети: «Фіделю Кастро влаштували гарячу зустріч в Москві. Залишившись з Хрущовим наодинці, Кастро зри­ває парик, відклеює бороду і, знесилений, опускається на стілець:

-         Не можу більше.

-         Треба, Федю, треба!!»

Десталінізація, створивши нову духовну атмосферу в суспіль­стві, забезпечивши ширші можливості для розвитку української культури, була зведена нанівець політикою русифікації України, яка проводилася під гаслами «інтернаціоналізму». Сумнозвісний дозвіл батькам учнів кожної школи вирішувати, якою мовою має відбуватися навчальний процес, насправді означав, що місцеве ке­рівництво буде бездумно здійснювати заходи, запропоновані цен­тром. У цей час особливою популярністю в Західній Україні корис­тувався такий анекдот.

«Микита Сергійович приїхав до Західної України. Коли йому налили самогону, він запитав:

- Неужели это еще не изжито?

- Ні-ні, це не із жита, це із цукру, нормальний, пийте!»

Відносини Хрущова та інтеліґенції — то особлива тема. І час­тина анекдотів безперечно виникла в середовищі інтеліґенції. Піс­ля викриття культу особи Сталіна інтеліґенція розраховувала, що почнеться справжня демократизація країни. Натомість швидко на­стає розчарування. Хрущов ставився до культури по-сталінськи, вважав її лише ідеологічним інструментом, не допускав відходу від канонів соціалістичного реалізму, не сприймав модерних жанрів мистецтва. Невігластво стало візитною карткою суджень Хрущова у сфері культури. Анекдоти-афоризми з’являлись, наче гриби піс­ля дощу: «Хрущова на свинофермі можна відрізнити лише по капе­люху», «Пленум з питань літератури та мистецтва називався «ухрущение строптивых», «Колгоспник, познайомившись з пись­менником, говорить: «Вам пощастило, що Микита Сергійович хоч якось на літературі розуміється».

Великої популярності зажили афоризми та літературні жарти, чиє авторство було так чи інакше зафіксоване. Ось, наприклад, як український літератор Борис Маймасюра відгукнувся на діяльність Микити Сергійовича у сфері культури:

Як писати і про що,

            Що нам говорити,

           Знає те один Хрущов,

Всесоюзний критик.

Все це не додавало популярності Хрущову. Грошова реформа, зменшення асигнування на виробництво товарів народного вжит­ку, підвищення цін на м’ясо, масла та інші продукти викликали загальне невдоволення. Але, зрозуміло, не це вирішило долю Хру­щова, а найближче оточення. Імпульсивність, схильність до авто­ритарних рішень і пристрасть до всіляких бюрократичних реорга­нізацій завжди викликали невдоволення в партійному і державному апараті. 14 жовтня 1964 р., скориставшись відсутністю Хрущова, Пленум ЦК КПРС звільнив його від обов’язків першого секретаря ЦК КПРС і члена Президії ЦК КПРС. Ситуація була настільки про­зорою, що суспільство відреагувало миттєво:

« - Як відомо, на листопадові свята, що відбулися після зняття Хрущова, крейсер «Аврора» намагалися перевести каналом до Москви. Для чого?

Дати залп по Тимчасовому уряду».

«А що, Микита Сергійович уже більше не Хрущов?»

«— Що спільного між Хрущовим та космічним кораблем «Вос­ток-1»?

Вони вилетіли одночасно».

«— Що спільного у наших вождів з американськими безробіт­ними?

І ті, й інші не впевнені у своєму завтрашньому дні».

Історики також намагалися дати свою оцінку діяльності М. Хрущова. З’явилася концепція «хрущовізму» як соціально- політичного явища в історії радянської держави. Політичний пор­трет Хрущова в дослідженнях істориків виглядає досить строкатим і містить чимало суперечливих оцінок. Іноді гумор політичних анекдотів про М. Хрущова є надто різким, часто він межує з бру­тальністю. Часто Хрущова порівнюють з його попередниками та наступниками:

«Назвіть трьох найвидатніших українських діячів.

Ленін, що проголосив право націй на самовизначення, Ста­лін, що об’єднав Західну і Східну Україну, та Хрущов, що приєднав Крим до України».

 «При Леніні було як в тунелі: всюди темрява, попереду світло. При Сталіні — як в автобусі: один водій, половина сидить, інші половина трясеться. При Хрущові — як у цирку: один гово­рить, всі сміються. При Брежнєві — як у кіно: всі чекають за­кінчення сеансу».

«— Які речі Хрущов не зміг зробити?

Побудувати міст вздовж Москва-ріки, об’єднати підлогу зі стелею та поділити міністерство транспорту на два міністерства: «Туди» і «Звідти».

«У 1965 р. мешканці Одеси звернулися до ЦК з проханням по­вернути Хрущова: краще десять років без хліба, ніж рік без анекдотів».

У 1971 р., коли помер Хрущов, створити пам’ятник на його мо­гилі зголосився всесвітньо відомий скульптор Ернст Нєізвєстний. Пам’ятник зроблено з двох брил мармуру — білої та чорної, що контрастують між собою. Мабуть, краще передати суть епохи, коли Хрущов перебував у влади, навряд чи комусь вдасться, як і створи­ти політичні анекдоти, в яких він є головним персонажем.

ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ ПОВСЯКДЕННОСТІ КРІЗЬ ПРИЗМУ ІСТОРИЧНОГО АНЕКДОТУ

Новий напрям у методології історії, що отримав просту назву «історія повсякденності», в наш час здобуває дедалі більше при­хильників. Цей напрям пов’язують з діяльністю французьких істориків широковідомої історіографічної школи «Анналів» М. Бло­ка, Ф. Броделя, Л. Февра. Саме діячі школи «Анналів» твердо обстоювали людинознавчу, народознавчу концепцію історії. Згід­но з їхньою концепцією, історія повсякденності — це, перш за все, процес олюднення побуту, психологізація щоденного життя, ставлення людини до побутових проблем, до влади, держави і суспільства в цілому крізь призму особистісного сприйняття умов життя [12].

Вивчення історії та культури повсякденності дозволяє глибше проникнути в історичний процес, по-новому подивитися на нього, передусім завдяки тому, що вивчається досвід пересічних людей, звична повсякденна поведінка, які раніше залишалися поза ува­гою через свою очевидність та буденність.

Наприклад, за часів радянського тоталітаризму, щоб розпо­вісти анекдот, була потрібна певна громадянська мужність. І цю мужність одностайно виявляла вся країна. Якби в ті часи комусь спало на думку скласти щось на зразок негласного кодексу по­ведінки радянської людини, то другим пунктом у ньому був би почесний обов’язок розповідати анекдоти. А пунктом першим значилася б віра в ідеали партії. Цю амбівалентність свідомості й поведінки розкриває наступний історичний анекдот брежнєв- ської епохи:

«- Леоніде Іллічу, а яке у Вас хоббі?

-         Я збираю анекдоти про себе.

-         І багато вдалося зібрати?

-         Та майже два табори».

Корисною історія повсякденності є і з точки зору розвитку тео­рії та методології історичних досліджень. Знавці повсякденності широко використовують метод усної історії, герменевтичний метод тощо. Це суттєво розширює методологічний арсенал історичної на­уки. Тому історія та культура повсякденності заслуговує на гідне місце в структурі вітчизняного гуманітарного знання і має пер­спективи для подальшого розвитку в Україні.

Зміна перспективи — від політичної історії до історії соціаль­ної, від глобальної — до історії повсякденного життя, від сильних світу цього — до рядових учасників історичного процесу — викли­кала потребу в розширенні кола джерел. Представники соціальних низів майже не залишили документів. Архівні матеріали — це ма­теріали про них, але не їхні за походженням. Через те, окрім пред­метів матеріальної культури — одягу, домашніх речей, знарядь праці, фотографій, що залучаються для дослідження, історики по­всякденності головним джерелом вважають інтерв’ю, записи усних розповідей. Історичний анекдот можна віднести до розряду усних розповідей.

Але, здобуваючи з історичного анекдоту інформацію про по­всякденне життя, важливо пам’ятати про дві суттєві особливості цього історичного джерела:

- історичний анекдот не є об’єктивним відображенням події чи явища, він дає лише ту інформацію, яку в ньому шукає істо­рик, відповідає лише на ті питання, які історик ставить перед собою. І отримані відповіді повністю залежать від поставлених питань;

- історичний анекдот не є об’єктивним відображенням історії ще й тому, що він передає подію через світосприйняття тих, хто його поширює. Те чи інше розуміння картини світу й ціннос­тей, що існує в свідомості людини, так чи інакше діє на ті дані, які фіксуються в історичному анекдоті.

Отже, працюючи з історичним анекдотом як історичним дже­релом, можна поставити два типи питань. Перший — це питання, спрямовані на здобуття власне історичної інформації.

Перша особа

Під кінець правління Катерини II однією з її фрейлін була Ка­терина Іванівна Вільде, жінка, в поведінці якої відзначали багато дивного. На день святого Миколая вона почала дорікати іншим фрейлінам, що ті не були в церкві. Фрейліни відповіли, що дане церковне свято не є настільки важливим, як вона про це говорить. На що Вільде вигукнула: «Як, чи ви не знаєте, хто такий святий Миколай? Він же у Господа Бога те саме, що Платон Олександро­вич Зубов у матінки-імператриці, — перша особа».

Другий тип питань — це питання про сприйняття історичної події окремою соціальною групою, в середовищі якої виник істо­ричний анекдот, її ставлення до влади, держави і суспільства.

Справа царевича Олексія

Відомо, що під смертним вироком царевичу Олексію відсутній підпис графа й генерал-фельдмаршала Бориса Петровича Шереметьєва, який був у 1718 р. членом Верховного суду й розглядав спра­ву сина царя. Багато сучасників цих подій, пояснюючи цей факт, наводили слова князя: «Я народився, щоб служити царю, а не кров його судити». Начебто ці слова спричинили гнів імператора, який звинуватив князя у прихильності до царевича. Проте багато істори­ків вважають цю історію легендою й пояснюють відсутність підпи­су тим, що генерал-фельдмаршал у цей час перебував у Москві.

Отже, працюючи з анекдотом як історичним джерелом, слід пам’ятати, що в ньому відбився не стільки певний факт чи подія, скільки їх відтворення у свідомості людей. Тому методика застосу­вання історичних анекдотів дещо відрізняється від правил вико­ристання історичного документа в процесі навчання історії.

ІСТОРИЧНА ОСОБА В АНЕКДОТАХ

У цьому розділі подаються історичні анекдоти, головними пер­сонажами яких є історичні особи, що найчастіше зустрічаються під час вивчення історії в школі. Добираючи відповідні історичні анек­доти, ми не намагалися скласти повний перелік анекдотів, в яких згадується та чи інша історична особа. Основним критерієм відбору послужила можливість їх використання в навчальному процесі. Але це зовсім не означає, що всі наведені нижче історичні анекдоти необхідно пропонувати учням для самостійного аналізу. Вчитель, виходячи з пізнавальних можливостей учнів, повинен вибрати ті з них, які, на його думку, можуть бути опрацьовані учнями само­стійно або ж під його керівництвом. Анекдоти, які ми радимо дати учням для самостійного опрацювання, супроводжуються запитан­нями. Безумовно, що ці запитання мають орієнтовний характер й зазвичай не складають якогось вичерпного переліку.

Частина з наведених анекдотів складає літературну та культурну традицію, без знання якої неможливо уявити собі освічену людину. Такі анекдоти можуть бути використані вчителем як додаткова інфор­мація, яку він зможе використати в процесі своєї розповіді чи харак­теристики історичного діяча або ж певної історичної епохи.

Добірці анекдотів передує загальна коротка інформація про іс­торичну особу. Ця інформація має в окремих випадках допомогти інтерпретувати сюжет того чи іншого історичного анекдоту.

Сократ

Давньогрецький філософ (бл. 470-399 до н. е.) не залишив по собі жодного письмового джерела. Сократа описано в діалогах його найвідомішого учня Платона, проте там важко відрізнити справж­нього Сократа від дійової особи Сократа, що пропагує платонівські ідеї. Софіст Сократ був налаштований не тільки на риторику, але й на обґрунтування політики. Як зазначає інший його учень, Ксе­нофонт (його опис частіше піддається критиці, через те що сильно відрізняється від Платона), Сократ увесь час переймався пробле­мою, як привести фахівців до влади. Тому він приділяв значну ува­гу етичній освіті афінських громадян.

Проте Сократ навчав лише заможних людей, оскільки вони бу­ли менш зайнятими і мали час для навчання. До того ж в аристо­кратичному суспільстві такі люди мали значний вплив. Сам він же не брав за навчання грошей, жив надзвичайно скромно.

Сократ займався переважно дослідженням людей та можливіс­тю самопізнання. Він виходив з аполлонівського «пізнай самого себе». Вважав, що філософія збагачує людей, припускаючи, що правильні дії є наслідком правильних знань і чеснотам можна на­вчити. Намагався обґрунтувати моральність розумом, що ставило під сумнів святість традиційних норм.

Своє мистецтво пізнання істини він називав мистецтвом допо­моги народженню дитини (його мати була акушеркою). За допомо­гою суґестивних питань він деморалізує свого опонента, показуючи йому, що той нічого не знає («сократівська іронія»), аби наново ви­будувати його світогляд, який останній вимушений визнавати вже без заперечень.

Сократ та Алківіад

Одного разу Сократ помітив, що молодий Алківіад надто пиша­ється своїм багатством, а особливо тими землями, які йому належа­ли. Тоді він привів його в те місце в Афінах, де знаходилося зобра­ження земного кола. Там він запропонував йому знайти на зображенні Аттику. Коли Алківіад знайшов її, Сократ попросив молодого чоловіка знайти свої володіння на карті. Молодик через деякий час мовив: «Їх тут немає». На це Сократ йому відповів: «Ди­вись, ти пишаєшся тим, що не складає й найменшої частки зем­лі».

Гіматій Сократа

Одного разу Сократ запропонував своїй дружині Ксантіппі свій гіматій, щоб вона змогла подивитись на святкову процесією, але та відмовилася. Тоді Сократ сказав: «Бачу, не подивитися, мабуть, ти хочеш, а щоб подивилися саме на тебе».

Демон Сократа

Як відомо, Сократ багатьом розповідав про свого демона. За йо­го словами, він, згідно з волею богів, чує його голос. «Коли це від­бувається, голос неодмінно попереджає мене про те, чого не треба робити, але ніколи не вказує, що робити треба. Якщо хтось з друзів просить моєї поради, я чую цей голос, він теж тільки попереджає. Те, що голос говорить мені, я передаю тому, хто радився зі мною, і, слідуючи цьому божественному попередженню, утримую його від вчинка, який не варто робити».

Демон рятує Сократа

Особливу славу демон Сократа зажив після поразки афінського війська від беотійців у 424 р. до н. е. Тоді афінське військо тікало з поля битви, але Сократ замислився, а потім заявив, що його демон радить здійснити перехід в іншому місці. Більшість афінян не до­слухалися Сократа, оскільки запропонований ним шлях був наба­гато довшим від звичайного. Досить швидко вони потрапили під удар беотійської кінноти і загинули. Алківіад, Лахет й ще декілька воїнів пішли за Сократом й повернулися до Афін.

Ксантіппа про дух Сократа

Ксантіппа стверджувала, що, незважаючи на різні події в місті та в їхньому власному житті, Сократ завжди виходив з дому чи по­вертався до нього з одним і тим самим виразом обличчя. Так, він спокійно ставився до всього й ніколи не втрачав присутність духу.

Честолюбність Сократа

Під час проведення в Афінах одного зі свят в Афінах Алківіад запропонував Сократу дорогий подарунок. Ксантіппа була попро­сила чоловіка прийняти його, але Сократ відповів: «Нехай ми в чес­толюбності не поступимося Алквіаду й відмовимся від нього».

Про бажання

Хтось сказав Сократу, яке це благо досягти того, чого прагнеш. На це останній відповів: «Ще більше благо, коли людина не прагне чогось бажати».

Сократ й Антисфен

Одного разу Сократ звернув увагу на те, що Антисфен, його учень й засновник школи кініків, намагається виставити напоказ дірки на своєму одязі, й сказав: «Перестань хизуватись».

Пиріг у подарунок

Алківіад подарував Сократу великий й гарно спечений пиріг. Розгнівана Ксантіппа жбурнула пиріг на підлогу й розтоптала його ногами. Сократ же зі сміхом сказав: «Ну от, тепер він тобі не діста­неться».

Сократ і Аполодор

Коли за вироком суду Сократ мав випити отруту, до нього у в’язницю прийшов його друг Аполодор й приніс йому гарно оздоб­лений хітон й такий же коштовний гіматій. Він почав благати Со­крата одягнути ці дорогі речі, коли питиме отруту, бо тоді його буде не соромно покласти до могили.

Сократ, зберігаючи спокій, звернувся до друзів, які оточили свого вчителя: «Високої ж думки про мене Аполодор, якщо думає, наче після того, як я вип’ю цю чашу, він бачитиме Сократа. Якщо він думає, що той, хто скоро буде лежати біля ваших ніг на підло­зі, — це я, він, очевидно, зовсім мене не знає».

Хвороба Сократа

Одного разу вже у літньому віці Сократ дуже захворів. Хтось його запитав, як у нього справи. Філософ спокійно відповів: «Чудо­во! В усіх смислах цього слова. Якщо мені вдасться одужати, я на­живу собі ще більше ворогів, якщо ж помру — більше друзів».

Платон

Давньогрецький мислитель (427-347 або 348 р. до н. е.), який разом з Піфагором, Парменідом і Сократом став родоначальником європейської філософії; глава філософської школи, відомої як Ака­демія Платона.

Походив з аристократичної родини, що брала активну участь у по­літичному житті Афін (рід його батька Аристона походив від міфічно­го царя Кодру; серед предків матері, Периктіони, — законодавець Солон; після перемоги спартанців у Пелопонеській війні дядько Пла­тона, Хармід, стає одиним з Десятьох ставлеників Лісандра в Піреї у 404-403 рр., Критій — один з Тридцятьох тиранів в Афінах).

Одержав гарне, традиційне для аристократичного юнака, ви­ховання. У юності слухав софіста гераклітовської орієнтації Кратила, у 20 років познайомився з Сократом, почав регулярно відвіду­вати його бесіди і відмовився від політичної кар’єри. Відрізнявся надзвичайною сором’язливістю і самотністю. Після смерті Сократа в 399 р. до н. е. Платон поїхав в Мегари. Брав участь у Коринфській війні, у походах у Танагру (395) і Коринф (394). У 387 р. до н. е. від­відує Південну Італію, Локри Епізефирські — батьківщину най­давніших писаних законів Залевка (з Локр походить піфагорієць Тімей, ім’ям якого названий знаменитий діалог Платона; подорож взагалі замислювалася насамперед заради знайомства з піфагорій­цями). У Сицилії (Сіракузи), він познайомився з Діоном, наближе­ним правителя Сіракуз Діонісія I (Старшого). Після повернення з Сицилії (387) заснував в Афінах свою філософську школу — Ака­демію. Знайомство з Діоном та прихильне ставлення останнього до вчення Платона сприяло тому, що в 367-366 і 361 рр. до н. е. Пла­тон здійснив ще дві поїздки до Сицилії.

Шлях Платона до філософії

Будучи юнаком, Платон захоплювався поезією. Він складав вірші й епічні поеми, але пізніше спалив їх, побачивши, наскільки вони є гіршими від поем Гомера. Після цього Платон розпочав за­йматися драматургією, створивши трилогію (три драми й одна са­тирична комедія на тему одного циклу міфів) й зібрався виступати з нею у змаганнях. Він уже передав свій текст акторам, але тут випадково почув бесіду Сократа. Платон одразу захопився його філософією, відмовився виступати у змаганнях, припинив займа­тися поезією й драматургією та присвятив себе філософії.

Платон і рівність

Слава про мудрість й чесноти Платона дійшла до жителів Аркадії й фіванців. Вони відправили посольство до філософа із запро­шенням прибути до них не лише для навчання молоді чи обговорен­ня філософських питань. Його запросили для більш важливого завдання: стати законодавцем. Переговори пройшли успішно, і Платон уже збирався вирушити в дорогу. Наостанок він поставив послам питання: «Як аркадійці та фіванці ставляться до загальної рівності?» Отримавши негативну відповідь і зрозумівши, що йому не переконати послів у перевагах рівноправності громадян, Платон відмовився від запрошення.

Запитання

-         Яким, на вашу думку, був державний лад жителів Аркадії та Фів?

- Як ви гадаєте, кого мав на увазі Платон, говорячи про рівно­правних громадян?

Аннікерід і Платон

Аннікерід із міста Кірени уславився своїм умінням їздити вер­хи й управляти колісницею. Він дуже пишався своїм мистецтвом і захотів показати його Платону. Він запряг своїх коней й довго кружляв по саду Академії, причому весь час потрапляв точно в свою колію. Глядачі були заворожені його мистецтвом, але Платон з гір­котою сказав: «Людина, яка захоплена такими дрібницями, не зможе займатися важливими справами. Її розум, сповнений таки­ми малозначущими дрібницями, не зможе помітити того, що на­справді гідне уваги».

Тимофій і Платон

Коли афінський стратег Тимофій перебував на піку своєї слави, а мешканці Афін вже не знали, як його ще прославити, він прогулю­вався за міськими стінами й зустрів Платона у колі декількох своїх друзів і співрозмовників. Тимофій прислухався й почув, що Платон не говорить ні про політику, ні про спорядження війська чи флоту, ні про союзників, ні про інші проблеми, які зазвичай обговорювали­ся громадянами Афін, а веде свою звичайну бесіду. Тоді він у захо­пленні вигукнув: «Ось воно справжнє життя та істинне щастя».

Запитання

-         Які проблеми та питання обговорювалися громадянами Афін?

-    Чому здивувався афінський стратег, прислухавшись до розмо­ви Платона та його друзів?

Простота Платона

Платон був дуже простим у спілкуванні з іншими людьми. Ко­ли він жив в Олімпії, він тільки й сказав, що звати його Платон, і нічого не говорив в розмовах з місцевими жителями ні про Акаде­мію, ні про Сократа. Платон зумів здобути прихильність жителів Олімпії своїми манерами. Коли дехто з них завітав до Афін, Платон зустрів їх дуже гостинно. Вони попросили його: «Покажи нам свого тезку, учня Сократа, проведи нас до Академії й познайом з ним, щоб ми могли його послухати».

Платон посміхнувся й відповів: «Так це я».

Гості були здивовані тим, що, спілкуючись з такою людиною, вони не змогли зрозуміти, хто він. Платон цим довів, що він може здобувати прихильність інших людей не лише завдяки філософ­ським бесідам.

Платон про нещастя

Якось Платона запитали: «Чим може втішитися людина, яка потрапила в біду?»

Філософ відповів: «Розумна людина втішає себе тим, що усві­домлює невідворотність того, що трапилося. Дурень же втішає себе думкою, що з іншими відбулося те, що й із ним».

Діоген

Давньогрецький філософ (бл. 412 р. до н. е. — 10 червня 323 р. до н. е.) — давньогрецький філософ-кінік. Родом із Синопи, більшу частину життя провів на міському звалищі поблизу Корінфа. По­мешканням йому слугував піфос.

Учень засновника кінізму філософа Антисфена. Творів не пи­сав і зажив слави передусім завдяки притчам та висловлюванням, якими супроводжував нестандартні, із загальноприйнятої точки зору, ситуації у своєму житті. Усі відомості про життя та погляди Діогена Синопського взяті з анекдотів про нього, опублікованих у книзі Діогена Лаертського «Про життя, вчення та висловлюван­ня славетних філософів».

Діоген був людиною, яку сьогодні назвали б ізгоєм. Він не за­ймався пошуком роботи і не мав власного майна та постійного місця проживання. І тому він ночував у храмах, у знаменитій бочці. За­мість матрацу він підкладав листя — єдиний натяк на комфорт. Він носив старий поношений плащ, спирався на ціпок, за плечима но­сив невеликий мішок з усім найнеобхіднішим. Згадували такий ви­падок: він побачив, як хлопчики п’ють воду з ріки прямо з рук. Діо- ген був спантеличений: «Потреби дитини — і то менші від моїх!» Він викинув свій кубок, вважаючи його більше непотрібним. Діоген вважав, що природа наділила людину всім необхідним. Діоген зовсім не вважав себе бідняком. Він доводив, що все належить філо­софам: «Всі речі належать богам. Мудреці — це друзі богів. І оскіль­ки між друзями все спільне, всі речі світу належать філософам».

Діоген не уникав людей. Навпаки, він користувався кожною нагодою говорити з народом — і йому було що сказати. Уславився Діоген критикою традицій та дурниць. Дивно, що його не побили батогами чи не засудили. Адже його критики зазнавали багачі й впливові люди, навіть міфологізовані герої легенд.

Філософією Діогена була «шокова терапія». Він примушував людей думати. Діоген глузував над усіма, через це його навіть про­звали собакою. Грецькою «собака» — kynikos, звідси й походить слово «цинік».

Цинізм Діогена виявився навіть у ставленні до смерті. Помира­ючи, він сказав, щоб його тіло викинули в поле, де б його з’їли дикі звірі. Діоген помер у Коринфі, і мешанці міста встановили йому пам’ятник з написом: «Час відточить і камінь, і бронзу, але твої слова, Діогене, будуть жити вічно».

Діоген про долю

Одного разу Діогена запитали, чому люди з радістю подають жебракам й зовсім не допомагають філософам. На це Діоген відпо­вів: «Кожна людина передбачає, що вона сама зможе стати калікою чи п’яницею, але ніхто не вважає, що стане філософом».

Діоген про багатство

Один багатій, глузуючи, запитав Діогена: «Де все твоє багат­ство й володіння?» Діоген показав рукою на своїх учнів та послі­довників: «У них».

Діоген про вдячність

Коли Діогена запитали, що швидше за все старіє у людині, він відповів: «Вдячність».

Аристіпп і Діоген

Одного разу філософ Аристіпп, який нажив статки, вихваляю­чи царя, звернувся до Діогена, що промивав чечевицю: «Якби ти вихваляв царя, тобі б не довелося харчуватися чечевицею!» На це Діоген заперечив: «Якщо б ти навчився харчуватися чечевицею, тобі б не довелося вихваляти царя!»

Оцінка Діогена

Якось в Афінах виступав музикант, але грав він настільки по­гано, що всі присутні голосно висловлювали своє незадоволення. Лише Діоген схвально поставився до його виступу. Присутні здиво­вано поцікавилися: «Невже тобі насправді сподобалася гра цього музики?» Діоген відповів: «Звичайно ж ні! Але я похвалив його за те, що, будучи поганим музикою, він все ж таки грає, а не краде».

Діоген про гордощі

Діоген, прийшовши до Олімпії, побачив святково одягнених юнаків з острова Родос. «Все це пихатість!» — сказав він й відвер­нувся. І тут він раптом побачив спартанських юнаків, одягнених у грубі й брудні плащі. «І це пихатість», — заявив Діоген.

Діоген і лисий

Якось один лисий чоловік грубо вилаяв Діогена. Діоген не ви­тримав: «Над тобою сміятися я не стану. А ось волосся твоє заслуго­вує на похвалу: воно правильно зробило, що втекло з такої дурної голови».

Хай не увійде зло

Один злий чоловік написав на дверях свого будинку: «Хай не увійде в цей будинок ніяке зло». Діоген, проходячи повз цього бу­динку, закричав: «А як же в цей будинок увійде сам господар?»

Про тяжке життя

Хтось пожалівся Діогену: «Ох, наскільки ж тяжке життя!» Діоген зауважив: «Так, але не будь-яке, а тільки дурне».

Діоген і Александр Македонський

Александр Македонський, дізнавшись про знаменитого філо­софа, вирішив виконати будь-яке бажання Діогена. І тоді Діоген відповів йому: «Відійди, ти затуляєш мені сонце!»

Діоген і переможці олімпійських ігор

Зіркам Олімпійський ігор також перепадало від Діогена. Якось він спитав у переможця: «За що ти отримав вінок переможця?» Ат­лет гордо відповів: «За те, що я переміг у поєдинку з найсильніши- ми людьми Греції!» — «Найсильнішими? Навряд чи! Якби вони були сильніші за тебе, то ти б їх не подолав». — «Добре, я здобув перемогу над рівними мені в боротьбі». — «Так-так. Але якщо ти їх переміг, отже, ви все ж були не рівні». Атлет погодився. На це Діо- ген розсміявся: «І ти радієш тому, що переміг слабшого. Це кожен зможе!»

Фемістокл

Афінський політик, стратег, один з лідерів демосу (524 до н. е. — 459 рр. до н. е.). У 493-492, 487-486, 483-482 рр. обирався архон­том, пізніше — стратегом. Домігся виборів архонтів за жеребом, зміцнив незалежність колегії стратегів. За ініціативою Фемістокла був розбудований афінський порт Пірей, а кількість бойових кора­блів збільшено до 200 трієр — на будівництво флоту пішло усе срі­бло, яке видобували в Лавріонських копальнях.

Став одним з організаторів опору перській навалі 480-479 рр. до н. е., водночас підтримуючи таємні зв’язки із Ксерксом. Саме Фемістокл повідомив царю про наміри грецького командування відвести флот з Саламінської протоки і тим самим спровокував ата­ку персів. Згодом, щоправда, афінського стратега вважали «бать­ком» Саламінської перемоги. За порадою Фемістокла Ксеркс швид­ко залишив Грецію з переважною частиною війська.

Ініціатор створення у 478 році до н. е. Делосського союзу — основи майбутньої Афінської архе.

У 471 р. до н. е. зв’язки Фемістокла з персами були викриті, і він був підданий остракізму й вирушив у вигнання. Після поневі­рянь по різних грецьких містах вирушив до двору Артаксеркса I Довгорукого. Цар зробив Фемістокла своїм радником і віддав йому в управління Лампсак і Магнезію. За легендою, наклав на себе ру­ки (отруївся, випивши бичачу кров), щоб не брати участь у новій війні персів проти Греції

Фемістокл і Епікрід

Коли Ксеркс зі своїм військом вирушив проти Еллади, в Афі­нах був дуже популярним демагог Епікрід. Фемістокл знав про йо­го боягузтво й побоювався, що коли того оберуть стратегом, то він може завдати лиха місту. Щоб цього не сталося, він запропонував Епікріду гроші, щоби той відмовитися балотуватися в стратеги.

Запитання

-         Коли сталася ця подія?

-         Якими були повноваження стратега в Афінській державі?

Адімант і Фемістокл

Дивлячись, що наварх Еврібіад вагається і не наважується розпо­чинати морський бій з перським флотом, Фемістокл почав закликати еллінів до битви. Адімант сказав йому: «Хто під час змагань стартує надто рано, того б’ють, Фемістокле!». На це він отримав таку відповідь: «А хто стартує надто пізно, той не отримує вінка, Адіманте!»

Запитання

-         Якій битві передувала ця розмова?

-         Чи дослухалися елліни до порад Фемістокла?

-         Чим закінчилася битва?

Фемістокл і серифінянин

Один мешканець міста Серіфи почав насміхатися над Фемістоклом й зауважив, що той усю свою славу здобув лише тому, що був громадянином великого міста. Фемістокл у відповідь йому сказав: «Ти маєш рацію! Ні я б не уславився, будь я серифінянином, ні ти — будь ти афінянином!»

Фемістокл і Симонід

Відомий поет Симонід якось попросив Фемістокла винести су­дове рішення на його користь. У цій справі Симонід явно був нещи­рим, й Фемістокл відповів поету: «Ні ти б не був гарним поетом, якщо б порушував закони гармонії, ні я б гарним правителем, як­що б порушував судові закони».

Фемістокл та його син

Дружина Фемістокла дуже пестила його сина. З цього приводу Фемістокл жартував, що це наймогутніша людина серед еллінів: над еллінами панують Афіни, над Афінами — він, над ним — дру­жина, а над дружиною — син.

Сватання до доньки Фемістокла

До доньки Фемістокла сваталися два молодих чоловіки. Один був гарним громадянином і людиною, але не дуже заможним. Ін­ший же був дуже багатим, проте мав погану репутацію. Фемістокл віддав перевагу і обрав чоловіком для своєї доньки першого претен­дента, зазначивши: «Нехай краще людина відчуває потребу в гро­шах, ніж гроші відчувають потребу в людині».

Фемістокл про себе

Фемістокл порівнював себе з дубом, кажучи, що його захисту шукають під час грози, щоб сховатися під розлогими гілками, а в гарні погожі дні проходять повз, обриваючи на ньому листя та ла­маючи гілки. Таким, на його думку, було ставлення до нього народу.

Дорога Фемістокла

Фемістокл одного разу вимовив таку фразу: «Якщо мені пока­жуть два шляхи — один до Аїда, а інший до ораторської трибуни, я, не розмірковуючи, виберу перший, який веде прямо до Аїда».

Запитання

Як Фемістокл ставився до недоліків державного ладу в Афінах?

Про наслідки Саламінської битви

На честь перемоги афінян у Саламінській битві було прийнято рішення щороку влаштовувати на честь цієї визначної події бої пів­нів. Цей звичай походив з того готуючись до битви, звернув увагу своїх воїнів на двох півнів, що би­лися. А потім сказав: «Погляньте! Вони б’ються не за батькіщину, не за батьківських богів, не за могили своїх предків. Вони приймають цю муку не заради слави, свободи чи блага дітей. Єдина їх мета по­лягає в тому, щоб перемогти мужністю свого супротивника».

Цими словами Фемістокл надихнув афінян, й вони здобули пе­ремогу. А бої півнів почали використовувати, щоб надихати афін- ських воїнів перед битвою.

Філіпп II

Роки життя (бл. 382, Пелла — 336 рр. до н. е.) — правитель Македонії з 359 р. до н. е. Батько Александра Македонського. У 359-336 р. до н. е. завоював Фессалію, частину Іллірії, Епір, Фра­кію та ін. До 338 р. до н. е. (після битви при Херонії) встановив ге­гемонію Македонії над Грецією. Філіпп II був убитий юнаком на ім’я Павсаній, охоронцем Філіппа, під час святкувань з нагоди за­міжжя дочки царя Клеопатри.

Краса — приворотне зілля

Македонський цар Філіпп II закохався якось в одну фессалійку, про яку стали говорити, що вона напоїла царя приворотним зі­ллям. Цариця Олімпіада доклала чимало зусиль, й одного разу її привели до цариці. Олімпіада побачила, що фессалійка не тільки гарна, але й тримається дуже гідно й виявляє розум під час розмо­ви. Тоді цариця вигукнула, звертаючись до суперниці: «Геть на­клеп! Твоє приворотне зілля в тобі самій!»

Після Херонеї

Здобувши перемогу при Херонеї, цар влаштував бенкет, під час якого напився й почав знущатися над переможеними. Оратор Демад, який був серед полонених, сказав царю, що йому не лічить грати роль Терсіта, коли доля подарувала йому роль Агамемнона. Ці слова настільки вплинули на царя, що він припинив нечемно по­водитись, відпустив полонених й уклав угоду з афінянами.

Ставлення Філіппа до еллінів

Якось друзі почали намовляти Філіппа II покарати еллінів більш жорстоко, бо вони, попри гуманне ставлення, засуджують його. На це Філіпп II відповів: «Уявляю, як би вони до мене стави­лись, якщо б я повівся з ними ще гірше?»

Запитанння

-         На яких умовах Філіпп II уклав угоду з греками?

-         Чим можна пояснити «доброту» царя?

Царю, ти теж людина!

Після перемоги при Херонеї Філіпп II, щоб утриматися від гор­дощів, призначив спеціального слугу, який мав кожного ранку, тричі нагадувати царю, що він людина. Без цього цар не залишав своєї спальні й нікого до себе не підпускав.

Філіпп і Менекрат

Лікар Менекрат настільки запишався, що почав іменувати себе Зевсом. Одного разу лист до македонського царя він розпочав сло­вами: «Менекрат-Зевс бажає Філіппу гарного здоров’я». Цар відпо­вів: «Філіпп бажає Менекрату гарного здоров’я. Раджу тобі відпра­витися до Антікіри». Цим він натякав Менекрату, що той не при своєму розумі, бо Антікіра з Фокеї зажила слави через особливу траву, яка начебто допомогала в разі душевних захворювань.

Менекрат на бенкеті у Філіппа

Одного разу Філіпп влаштував бенкет і запросив на нього Менекрата, звелівши приготувати для нього окреме ложе й поставити біля нього пахощі. Спочатку Менекрат радів своєму особливому становищу, але потім зголоднів, а оскільки, крім пахощів, його ні­чим іншим не частували, то він піднявся зі свого ложа й залишив бенкет зі словами, що його принизили.

Ставлення Філіппа до дисципліни

Македонський цар суворо карав схильних до лінощів і розпус­ти. Афтонета цар наказав бити батогами за те, що той, відчувши спрагу, залишив військо й завернув до сусіднього будинку, щоб втамувати спрагу.

Александр Македонський

Дев’ятнадцятирічний цар Македонії, син царя Філіппа ІІ Ма­кедонського, та Олімпіади, царівни Епіру (кінець липня, 356 р. до н. е., Пелла — 10 червня, 323 р. до н. е.). Був вихованцем Арис­тотеля. Геніальний полководець, видатний адміністратор і полі­тик. Засновник великої держави, що охоплювала Македонію, Гре­цію, Перську імперію та Єгипет.

З 336 р. до н. е. (з 20-річного віку) — правитель Македонії. За­безпечив могутність свого правління перемогами над фракійцями та іллірійцями. Перемоги над перським царем Дарієм III біля Гра- ніка (334 р. до н. е.), Ісси (333 р. до н. е.) відкрили йому шлях до Єгипту, де він коронувався короною фараонів і заснував місто Алек- сандрію. Після вирішальної перемоги над Дарієм при Ґавґамелах (331 р. до н. е.) повністю підкорив імперію Ахеменідів — Вавилон, Парса і Сузи здалися йому без опору.

Далі Александр повів своє військо до Середньої Азії (329 р. до н. е.), а потім повернув до Індії, але виснажена армія відмовили­ся переходити Ґанґ, і він мусив повертати через пустелю до столиці своєї імперії Вавилона. Невдовзі Олександр Великий помер від ли­хоманки Після його смерті імперію поділили між собою його воєна­чальники — діадохи. Його походи позитивно вплинули на розви­ток античної науки (особливо географії) і культури (еллінізм).

Александр у навчанні

Александр Македонський в юності, окрім вивчення інших предметів, навчався також гри на кіфарі. Одного разу вчитель зро­бив йому зауваження і показав на струну, по якій треба було вдари­ти, як того вимагала мелодія. Александр вказав на іншу струну й запитав: «А що зміниться, якщо я вдарю по цій?» Учитель відпо­вів: «Для того, хто готується управляти царством, — нічого, але багато для того, хто намагається гарно грати».

Повелитель світу

Александр Македонський дізнався з творів Демокрита про іс­нування значної кількості світів і відчув образу: адже він не став володарем жодного з них.

Запитання

-         Яким було головне бажання Александра Македонського?

-         Чому він відчув себе ображеним?

Зруйнування Фів

Коли в 335 р. до н. е. Алексанр захопив Фіви, він наказав зруй­нувати практично все місто, але будинок, в якому колись жив Піндар, він велів залишити, а його нащадків нагородив. Не забув Алек­сандр також жерців і жителів Фів, які колись приймали його батька у цьому місті. Решту громадян він наказав продати у рабство.

Після цього удару Фіви вже ніколи не змогли піднятися, оскільки в битві загинуло близько шести тисяч чоловік, а в полон до македонян потрапило близько тридцяти тисяч, що становили майже все доросле населення міста.

Запитання

-         Як цей історичний факт характеризує Александра Македон­ського?

-         Чи можна виправдити його вчинок?

Александр і Кратет

Александр Македонський запитав у Кратета, учня Діогена: «Якщо хочеш, я відновлю твоє рідне місто?» (Він мав на увазі зна­мениті Фіви, зруйновані за його наказом) «А для чого? — здивував­ся Кратет. — Знайдеться новий Александр-руйнівник».

Александр і боягуз

Александр помітив серед своїх воїнів людину на ім’я Алек­сандр, який постійно намагався втекти з поля битви. Александр звернувся до цього воїна з проханням: «Я вимушений тебе просити: або подолай свій страх, або ж зміни своє ім’я, аби наше однакове ім’я нікого не вводило в оману».

Лакедемоняни й Александр

Коли Александр Македонський переміг Дарія та завоював Пер­ську державу, він почав цим дуже пишатися. Щастя завжди супро­воджувало його, він почав вірити у свою божествену природу й ви­магав, щоб еліни оголосили його богом. Грецькі поліси по-різному поставилися до наказа царя, а лакедемоняни постановили: «Якщо Александр бажає бути богом, нехай ним буде».

«Рукою смертного»

Якось Александр Македонський почав під час обіду кидати яблука в філософа Анаксарха. Той так само у відповідь кинув в Алек­сандра яблуко зі словами: «Рукою смертного бог буде уражений».

Запитання

-         На що натякав філософ Анаксарх?

Надії божества

Один із тих, хто супроводжував Александра, Анаксарх, відо­мий за прізвиськом Щасливий, теж висміював царя за його дома­гання вважатися богом. Коли цар захворів і лікар звелів йому при­готувати якийсь відвар, Анаксарх розсміявся й сказав:

«Надії нашого божества знаходяться на дні цієї чашки».

Запитання

 - Чому греки, на відміну від єгиптян, насміхалися над Александ­ром за його бажання визнати його божествену природу?

Про ліри

Коли Александр відвідав знаменитий Іліон, він уважно все там розглядав. Один з мешканців Трої це помітив й показав царю ліру Паріса. На це Александр мовив: «Я б хотів би більше побачити ту, якою володів Ахіллес».

Фокіон і Александр

Афінський полководець Фокіон був бідним. Александр наді­слав йому сто талантів, на що Фокіон запитав: «Чому він дає мені ці гроші?» Отримавши відповідь, що серед усіх афінян цар лише його вважає гідною людиною, Фокіон відповів: «Тож нехай же він до­зволить мені таким і залишитися».

Витривалість Александра

Про витривалість Александра ходило безліч легенд. Розповіда­ли, що одного разу він у повному озброєнні разом з військом без відпочинку пройшов тричі по чотириста стадій й, не давши війську перепочити, напав на ворогів і переміг їх.

Коментар: стадій складає приблизно 200 м. Звичайний добо­вий перехід складав 150 стадій.

Александр в Індії

Неподалік від Аорнських скель в Індії Александру Македон­ському повідомили про те, що попереду нездоланна прірва, й дода­ли: «Але захищає її полохливий воєначальник». На це Александр відповів: «Тоді ми його подолаємо».

Син Зевса

Александр Македонський вважав себе сином Зевса. Одного ра­зу вдарив грім. Філософ звернувся до царя: «Мабуть, ти не зміг би так загриміти, син Зевса?» Александр не образився на цю репліку й відповів: «Я просто не хочу цього робити. Для чого лякати гарних людей?»

Хто краще розуміється на живописі?

Одного разу в Ефесі Александр розглядав намальований знаме­нитим художником Апеллесом свій портрет. Художник очікував на похвалу від царя, але той мовчав. Коли ж кінь Олександра при­вітав радісним іржанням зображення на портреті, Апеллес ви­гукнув: «Володарю! Кінь виявився кращим знавцем мистецтва, ніж ти!»

Катон

Відомий політичний й культурний діяч давнього Риму (234­149 рр. до н. е.). Походив з роду плебеїв, виступав безкоштовно на римському форумі захисником звинувачених. Велику популярність серед римлян отримав у 17 років, коли взяв участь у війні проти Ганнібала. Обіймав посади консула й цензора, виявивши суворість і непоступливість. Виключив зі списку сім сенаторів, одного із них лише за те, що він поцілував дружину на очах у доньки. Увійшов в історію як захисник давніх звичаїв та суспільних інтересів.

Катон про звичаї римлян

Катон Старший часто у своїх виступах звинувачував римлян за їхню схильність до роскошів та марнотратства. Але особливих на­слідків його виступи не мали. Висновок Катон був таким: «Важко говорити зі шлунком, у якого відсутні вуха».

Катон про суворість до провин римських громадян

Катон у своїх виступах закликав магістратів бути суворими до провин римських громадян. Бо той, хто може стати на перешкоді злу і не стає, підбурює до зла.

Катон про серйозність справи

Катон стверджував, що той, хто є серйозним у смішних спра­вах, буде смішним у серйозних.

Катон стає цензором

Одного разу Катон Старший виявив бажання бути обраним на посаду цензора. Він побачив, що інші претенденти на цю посаду на­магаються завоювати прихильність виборців лестощами. Тоді він вигукнув, що народу потрібен лікарський ніж і дуже сильний очи­щувальний засіб, а тому потрібно вибирати не того, хто є приємні­шим, а того, хто є суворішим. Після цього Катон Старшого одно­стайно було обрано цензором.

Катон про владу

Катон Старший був дуже незадоволений тим, що щоразу на різ­ні державні посади громадяни обирають людей з дуже обмеженого кола осіб. Із цього приводу він висловився таким чином: «На ваш розсуд: або влада нічого не варта, або ж влади варті небагато хто».

Запитання

-         Чому в Римі громадяни обирали на державні посади людей із обмеженого кола осіб?

-         Яким чином можна було змінити стан справ у Римі?

-         Чи можна було цього досягти, лише піддаючи критиці такий стан речей?

Цезар і Катон

Під час консульства Цезаря (59 р. до н. е.) стався такий випа­док. У сенаті обговорювався законопроект, і Цезар попросив Като­на виступити з цього приводу. Останній вважав, що прийняття цьо­го закону завдасть шкоди інтересам республіки. Сенатори тоді мали право, в разі якщо до них звертались із запитаним, говорити що за­вгодно і скільки завгодно не тільки з обговорюваного питання, але й з інших державних справ. Щоб якось затягнути обговорення пи­тання, Катон розпочав промову й виголошував її цілий день. Цезар викликав ліктора й звелів заарештувати Катона та відправити його до в’язниці. Сенат засудив цей вчинок Цезаря. Усі сенатори підня­лися й пішли за Катоном. Цезарю довелося скасувати свій наказ і Катона відпустили.

Запитання

-         Як цей випадок характеризує владу Цезаря під час його пере­бування на посаді консула?

-         Чому Цезар скасував своє рішення щодо Катона?

Іван Грозний

Московський великий князь (25 серпня 1530 — 18 березня 1584 р.) та перший московський цар з 1547 р. Походив з династії Рюриковичів, син Великого князя московського Василя III і Олени Василівни Глинської.

Із кінця 1540-х років правив за участі Вибраної ради. За нього почали скликати Земські собори, було упорядковано Судебник 1550 р., здійснено реформи суду й управління, зокрема упровадже­ні елементи самоврядування на місцевому рівні (губна, земська та інші). У 1565 р. він запровадив опричнину. За Івана IV було встанов­лено торгові зв’язки з Англією (1553), засновано першу в Москві друкарню, підкорені Казанське (1552) та Астраханське (1556) хан­ства. З 1558 по 1583 рр. велися Лівонська війна за вихід до Балтій­ського моря та боротьба проти нашестя кримських татар (російсько- кримська війна 1571-1572), почалося приєднання Сибіру (1581). Внутрішня політика Івана IV після смуги невдач в ході Лівонської війни набуває репресивного характеру щодо боярства і торговельної верхівки. Багаторічна виснажлива війна на декілька фронтів при­звела до посилення податкового тягаря й залежності селян.

Іван Грозний і князь Рєпнін

У суворі роки правління Івана Грозного князь Михайло Рєпнін зумів зберегти почуття власної гідності. Коли цар наказав князю танцювати у масці разом зі скоморохами, той відмовився. Пока­рання царя не забарилося. В ніч з 30 на 31 січня 1564 р. за наказом царя князь був убитий прямо в церкві.

Запитання

-         З якою метою Іван Грозний намагався принизити князя Рєпніна?

-         Як можна охарактеризувати владу Івана Грозного на підставі цього історичного свідчення?

Афанасій Федорович Нагой

Афанасій Федорович Нагой був послом в Кримському ханстві з 1563 по 1574 рік. Як будь-який посол того часу, він займався тим, що збирав різні дані про державу, в якій він перебував. Татари й на­віть хан знали, що Нагой збирає розвіддані, й тому намагалися будь-що вижити його з Криму різними способами, але він стійко тримався на своїй посаді. Він заявляв, що його можна вивезти з Криму, тільки зв’язавши руки й ноги, а інакше він ніколи не по­їде навіть під страхом смертної кари. Відомо, що в 1572 р. Нагой був заарештований за наказом хана за те, що зумів передати в Мо­скву інформацію про підготовку набігу кримських татар на Мос­ковську державу. Деякий час Нагой перебував під арештом, але пізніше все ж таки був звільнений під тиском Москви.

Запитання

-         Яку роль, згідно з цим свідченням, виконували іноземні посли щодо держави, в якій вони перебували?

Іван Грозний дає відповідь кримському хану

У 1571 р. після розгрому війська Івана Грозного під Москвою до нього прибули посли від кримського хану з вимогою сплатити данину. Іван Грозний, одягнувши на себе самі лахміття, вийшов на зустріч з послами і сказав: «Бачите, у що я одягнений? Ось що зро­бив зі мною ваш хан! Все моє царство полонив і казну забрав, не мо­жу я нічого дати вашому царю!»

Запитання

-         Як ви вважаєте, у чому полягали справжні причини такої див­ної поведінки Івана Грозного?

-         Чому він мав розіграти подібну сцену?

Іван Грозний та литовські посли

Іншого разу Іван Грозний вирішив познущатися над литов­ськими послами. Він одягнув литовську шапку на свого шута й зве­лів йому по-литовськи вклонитися. Коли шут не зумів виконати наказ царя, цар сам вклонився й вигукнув: «Гойда, гойда!»

Запитання

-         Як, ви важаєте, яке враження справила подібна поведінка ца­ря на представників Литовської держави?

Про листи Івана Грозного

Досить часто у своїх листах Іван Грозний принижувався перед адресатами. У своєму листі до Стефана Баторія від 1 жовтня 1571 р. він дозволив собі знущатися над незнатним походження Баторія і водночас, удаючи покірність, заявляти, що, як «Ієзекія писав Сінахерему: «Це раб твій, Господи, Ієзекія», так і я до тебе, Стефане, звертаюсь: «Це раб твій, господи, Іван! Невже я тебе не задовольнив своєю покірністю?»

Запитання

-         Чому, на вашу думку, Іван Грозний у своїх листах вдавася до такого принизливого тону?

-         Якими були відносини на той час між Московською державоюі Великим князівством Литовським?

Опричнина

У 1574 р. Іван Васильович посадив на царський престол в Мо­скві Симеона Бекбулатовича, а сам назвався Іваном Московським й вийшов з Кремля, оселившись на околицях міста. Віддаючи всі царські почесті Симеону, сідав подалі від «царя» разом з боярами. У своїх зверненнях до Симеона постійно принижував словами, які на той час застосовувались у чолобитних. Інколи у цих зверненнях він просив Симеона дозволити йому «перебрати людей», тобто здій­снити масові страти.

Запитання

-         З якою метою Іван Грозний вдавався до такої поведінки?

-         На що та на кого вони були розраховані?

Жарти Івана Грозного

Микита Голохвастов разом зі своїм сином став монахом й прийняв чернечий сан. Але й це не врятувало його. Зі словами «Він ангел: йому необхідно на небо потрапити» цар наказав його стратити.

Страта Бомеліуса

Елізіус Бомеліус, аглійський лікар й авантюрист, перебував при дворі Івана Грозного як астролог, а часом і кат. Так, у 1572 р. він за наказом царя отруїв близько сотні опричників. Бомеліус ко­ристувався великим впливом при дворі, його вважали улюбленцем царя, що дозволило йому нажити великий статок та переправити його до Англії. Цар радився з Бомеліусом щодо можливості отри­мати притулок в Англії та одруження на королеві Єлизаветі. Бомеліус обдурив царя, заявивши, що королева ще дуже молода і здатна народити дітей.

Брехню Бомеліуса досить швидко викрили, на нього посипа­лись доноси про те, що він секретно листується з королями Швеції й Польші. Кінець авантюриста був жахливим. Іван Грозний не тільки спостерігав за тортурами, але й особисто брав у них участь. Досить швидко Бомеліус зізнався не тільки в тому що робив, але навіть у тому, до чого не був причетний.

Спочатку лікарю випустили кров, а потім живцем спалили на вогнищі. Більшість бояр відкрито раділи його смерті, оскільки він дуже багато про них знав.

Запитання

-         Чому Іван Грозний був прихильним до таких людей, як Бомеліус?

Цариця Московії

У 1583 р. російський посол О. Писемський прибув до Англії для переговорів про одруження Івана Грозного з племінницею ко­ролеви Єлизавети Мері Ґастінґ, доньки лорда Генрі. Посол зустрі­чався з леді Ґастінґ й залишився задоволений її зовнішніми дани­ми. Для подальших переговорів до Москви було направлено англійського посла Джера Бауса, але його переговори з царем були перервані смертю останнього. У подальшому друзі й близькі леді Ме­рі прозвали її царицею Московії.

Запитання

-         Як ви вважаєте, чи можна всерйоз сприймати плани Івана Грозного щодо одруження на племінниці англійської королеви Єлизавети?

Генріх IV

Король Франції (13 грудня 1553 — 14 травня 1610 р.), перший з династії Бурбонів. Смертельно поранений, Генріх III наказав своїм прихильникам присягнути на вірність Генріху III Бурбону, наварр­ському монархові. Проте щоб посісти королівський трон, йому до­велося вести тривалу боротьбу. 25 липня 1593 р. Генріх Наварр­ський прийняв католицизм і вже 22 березня 1594 р. вступив до Парижа (із цього приводу Генріху IV приписується вислів «Париж вартий меси»). У 1595 р. Папа Римський дарував Генріху відпущен­ня гріхів, знявши з нього анафему. Щоб припинити міжконфесійну ворожнечу, Генріх IV 13 квітня 1598 р. підписав Нантський едикт, який дарував свободу віросповідання протестантам. Невдовзі після цього війни гугенотів закінчилися.

14 травня 1610 р. був убитий Равальяком.

Діяльність Генріха IV, що прагнув добробуту і миру для підда­них, значною мірою відповідала потребам народу, в пам’яті якого Генріх Наваррський залишився як «добрий король Генріх». На по­чатку XVIII ст. в епічній поемі Вольтера «Генріада» короля зобра­жено ідеальним героєм, що правив Францією «і по праву завоюван­ня, і по праву народження».

Віра і влада

Коли Генріх не міг заснути через те, що йому вкотре належало змінити свою віру, один із його придворних Луї де Крийон сказав королю: «Повірте, Ваша Величносте, це просто смішно ламати собі голову над тим, чи приймати віру, яка принесе вам владу!»

Запитання

-         Коли, на вашу думку, відбувалася ця розмова?

-         Чи дослухався король Генріх поради свого придворного?

Я переселяюся до тебе!

Де Невер, один із вельмож Генріха IV, замислив збудувати не­подалік від Лувра для себе новий палац. Генріх IV вважав його над­то розкішним, щоб він міг бути побудованим поблизу Лувра, й од­ного разу сказав де Неверу, показуючи на новобудову: «Племіннику, я переселюсь до тебе, коли будівництво буде закінчено». Невідомо з   якої причини, але невдовзі будівництво палацу зупинилось.

Запитання

-         Як ця історія характеризує владу короля Франції?

-         Як ви вважаєте, чому будівництво палацу де Невера припини­лося?

Нехай співають!

Герцогиня де Бар, сестра короля, мала право запрошувати до Лувру проповідників, але співати псалми їм у королівській рези­денції не дозволялося.

Одного разу, коли Генріх IV прийшов до сестри й став із нею про щось розмовляти, група придворних через це мала чекати на герцогиню. Агріппа д’Обіньє зайшов до герцогині і на питання ко­роля відповів: «На герцогиню вже давно чекають, Ваша Величнос­те!» Король вирішив, що йдеться про проповідників, й тому відповів: «Ну що ж, нехай собі поспівають, якщо їм сумно». Д’Обіньє вирі­шив пожартувати над королем й передав його слова дворянам, що зібралися. Їх було досить багато, й вони розпочали голосно співати. Здивований король запитав: «Що це?» Коли ж Генріху IV поясни­ли, що сталося, він звернувся до сестри: «Боже ти мій! Йди швидше до них й нехай вони вже замовкнуть».

Балетні букви

Іншого разу герцогиня де Бар наказала влаштувати балет, де б кожна фігура зображувала букву імені короля. Після вистави во­на запитала брата: «Чи помітила Ваша Величносте, що всі фігури складали букви Вашого імені?» На це король, зітхнувши, відповів: «Ах, сестро, або ж ви погано пишете, або ж ми не вміємо читати: ніхто не помітив того, про що ви говорите».

Тітка короля

Коли Генріх IV тільки-но вступив до Парижа, того ж дня від­відав свою тітку мадам де Монпасьє й попросив пригостити його ва­ренням. Тітка здивувалася: «Не інакше, як ви вирішили поглузу­вати наді мною, сподіваючись, що в мене його вже немає». Король відповів: «Та ні, я просто хочу їсти». Мадам де Монпасьє звеліла принести горщик абрикосового варення, поклала його королю і, згідно з етикетом, спробувала скуштувати його першою. Генріх її зупинив: «Схаменіться, тітонько!» Та здивувалася: «Як? Невже я так мало вчинила поганого у своєму житті? Невже ви мене не підозрюєте?» Король відмахнувся: «Зовсім не підозрюю, тітонь­ко». Мадам де Монпасьє відповіла: «Мабуть, мені доведеться стати вашою служницею!» З того часу мадам де Монпасьє дійсно стала вірною прихильницею свого племінника.

Запитання

-         Про яке правило придворного етикету ви довідалися з цього анекдоту?

-         Чим було спричинило існування цього правила?

Клептоманія Генріха IV

Розповідають, що Генріх IV був клептоманом й брав все, що йо­му потрапляло під руку, але потім всі речі повертав їхнім власни­кам. З цього приводу Генріх говорив, що якби він не був королем, то його обов’язково б повісили.

Зовнішність короля

Генріх IV не відрізнявся привабливою зовнішністю, особливо порівняно зі своїм попередником королем Генріхом III. Коли ма­дам де Савіньї вперше побачила Генріха IV, вона навіть сказала: «Я бачила короля, але не бачила Його Величності».

Запитання

-         Про які недоліки короля свідчать ці анекдоти?

Поступливість короля

У Фонтенбло, в одному з численних садів цієї королівської ре­зиденції паркан робив виступ, оминаючи сусідній з королівською резиденцією будинок. Власник цього будинку не побажав продати його королю, незважаючи на те, що Генріх IV пропонував за буди­нок великі гроші, які суттєво перевищували вартість будинку. Попри відмову власника будинка, король не захотів застосовувати щодо нього силу.

Запитання

-         Чому ця історія викликала здивування сучасників короля?

Генріх IV і Шарль де Бірон

Маршал де Бірон-молодший (1562-1602) був дуже нахабною людиною і доволі часто говорив, що принци варті тільки того, щоб всіх їх утопити, і що якби не він, то Генріха IV не оминув би терно­вий вінець. Генріх IV же публічно ніколи не відзначав Бірона за хоробрість, чим сильно дратував маршала, бо був переконаний, що король ніколи не цінував його послуги. У той же час, коли Генріх IV відрядив маршала де Бірона до англійської королеви Єлизавети, у листі до неї король рекомендував маршала «найбільш сміливим соратником своїх перемог».

Запитання

-         Чим пояснити таку дивну поведінку короля?

Освіченість маршала де Бірона

Одного разу Генріх IV помітив в галереї вірш, написаний грець­кою мовою, й попросив членів Державної Ради перекласти його. Ті зробили вигляд, що не розчули прохання короля. У цей час повз проходив маршал де Бірон, який пояснив зміст вірша й поспішив залишити місце, не бажаючи видатися більш освіченою людиною, ніж члени Державної Ради. Згідно з придворною модою, необхідно було удавати з себе грубого неука, а не людину, обізнану в науках.

Запитання

-         Як цей випадок характеризує найближче оточення короля Ген­ріха IV?

Кардинал Рішельє

Арман Жан дю Плессі, герцог де Рішельє (9 вересня 1585 — грудня 1642 рр.) — французький політичний діяч, кардинал, ге­нералісимус, глава королівської ради (перший міністр Франції) з 1624 р. Допоміг королю Людовику XIII зробити Францію могут­ньою державою. Він прагнув посилення абсолютної монархії. Рішельє жорстоко розправився з опозицією знаті і гугенотами, проте зберіг релігійну свободу. За межами Франції прагнув установити верховенство в Європі, щоб зруйнувати владу Габсбургів, підтри­мував шведського короля Густава Адольфа і німецьких князів- протестантів у боротьбі проти Австрії. У 1635 р. втягнув Францію у Тридцятирічну війну. Заснував Французьку академію. Його ро­дич Арман Емманюель дю Плессі, герцог де Рішельє, був одним з розбудовників міста Одесса.

Посвячення в єпископи

У 1607 р. Жан Арман дю Плессі, майбутній кардинал де Рише­льє, вирушив до Рима, щоб отримати посвячення в єпископи. Рим­ський Папа Павло V (1552-1623) запитав його, чи виповнилося йо­му вже 25 років, чого вимагали канонічні правила. На це запитання Жан Арман рішуче відповів: «Так». Насправді на той час йому було лише 23 роки. Після церемонії посвяти він отримав титул єпископа Люсонського й попросив у папи сповіді, де зізнався в брехні. Папа дав йому відпущення гріхів, й увечері того ж дня сказав французь­кому послу Маленкуру: «Цей юнак стане великим пройдисвітом!»

Запитання

-         Як цей випадок характеризує моральні принципи майбутнього кардинала Франції?

-         Чи збулося пророцтво Папи Римського?

Єпископ Люсонський й убивство маршала д’Анкра

Марія Медічі та її фаворити, Леонора Галлігай та її чоловік Кончіно Кончіні, який отримав звання маршала д’Анкр, фактично усуну­ли молодого короля від управління державою. Людовік XIII разом із своїми друзями де Люіном і де Вітрі вирішили убити маршала д’Анкра, що вони й зробили 26 квітня 1617 р. на Луврському мості. Єпископ Люсонський (Ришельє) отримав свій сан завдяки зусиллям Леонори Галлігай й Кончіно Кончіні і на той час обіймав посаду державного секретаря. Близько 11 год. вечора єпископ Люсонський отримав пакет, в якому повідомлялося, що маршала д’Анкра буде вбито наступного ранку о 10 годині. Повідомлялися усі деталі змови: місце, склад змов­ників, — так що було зрозуміло, що лист написаний одним із змовни­ків. Отримавши цього листа, єпископ пішов спати, й вийшов вранці зі своєї спальні об 11 годині. Перше, про що його повідомили, це була звістка про вбивство маршала д’Анкра. Пізніше Леонора Галлігай, звинувачена у відьомстві, була спалена на вогнищі, а Марія Медічі вислана у замок Блуа.

Запитання

-         Якими мотивами керувався Ришельє, не запобігши змові?

Титул кардинала

Марія Медічі перебувала у вигнанні в Блуа. Бачачи, що король не має наміру повертати її до Парижа, вона 22 лютого 1619 р. виїхала із замку й повільно вирушила в бік столиці. Жан Арман дю Плессі, тоді вже єпископ Люсонський, був зобов’язаний своїй посаді королеві- матері. Але у цій інтризі він діяв вже на боці короля. Подробиці не зовсім відомі, але він дуже багато роз’їжджав країною й зустрічався з різними людьми. До Марії Медічі приєдналися невдоволені принци, і їм вдалося зібрати велике військо. Але в битві поблизу мосту Се по­встанці були розбиті, після чого королева-мати підкорилася сину, й вони примирилися. Через деякий час король відправив посла до Рима, доручивши просити у нового Папи Григорія XV (1554-1623) першої-ліпшої кардинальської шапки для єпископа Люсонського, щоб догодити королеві-матері. 5 вересня 1622 року Жан Арман дю Плессі отримав червону шапку й прийняв титул та ім’я кардинала Рішельє.

Запитання

-         Як, згідно з цим історичним анекдотом, Рішельє став карди­налом?

Влада кардинала Рішельє

Король Людовік XIII досить часто обіцяв старому архієписко­пу Бертрану де Шо кардинальський титул. Коли останній не вико­нав своєї обіцянки, архієпископ вигукнув: «Ах, панове! Якщо б ко­роль був у милості, я б давно став би кардиналом!»

Запитання

-         Як цей історичний анекдот показує, кому насправді належала влада в державі?

Підвіски королеви

Відома з романів історія з підвісками має цілком реальну основу. Дійсно, від’їжджаючи із Франції, герцог Бекінгем отримав на згадку від Анни Австрійської 12 алмазних підвісок. Рішельє, дізнавшись, вирішив скористатися з цього, щоб скомпрометувати королеву, й на­казав своїй шпигунці леді Кларік зрізати на балу дві підвіски й наді­слати їх йому. Але герцог одразу ж помітив їх відсутність й зрозумів, що це не проста крадіжка. Він негайно віддав наказ, який забороняв усім суднам залишати Англію. Тим часом його власний ювелір виго­товив копії вкрадених підвісок, які були надіслані спеціальним кора­блем до порту Кале. Таким чином королева мала на руках увесь комп­лект підвісок значно раніше, ніж отримала запрошення короля на бал паризьких старійшин. Ось чому королева була такою спокійною в цій історії, а інтрига Рішельє зазнала провалу.

Змова братів короля

Незадоволені впливом кардинала Рішельє на короля, його брати Олександр Бурбон, Лу XIII та герцог Вандомський об’єдналися з гер­цогом Анжуйським, рідним братом короля й спадкоємцем престолу, поки у короля не було дітей, й організували змову з метою убити кар­динала. Але один із змовників повідомив про все кардинала, а карди­нал, у свою чергу, передав інформацію королю. Змовники нічого не підозрювали, й кардинал мав можливість раптово їх схопити. Тим часом Олександр Бурбон прибув до короля, щоб випросити у нього по­саду адмірала флоту. Король і кардинал прийняли його доброзичливо, але порадили, аби уникнути всіх непорозумінь, щоб герцог Вандомський зустрівся з королем в Блауа під час полювання й надав свої по­яснення. На зауваження Олександра Бурбона про побоювання його брата король заявив: «Нехай сміливо приїжджає! Я даю йому моє ко­ролівське слово, що йому не зроблять більше зла, ніж вам». Олесандр Бурбон не зрозумів натяку, оскільки був переконаний, що королю не відомі імена змовників. Брати з’явилися в Блуа, їх прийняв король, а о третій години ночі їх заарештували і відправили під арешт в замок Амбуаз. Король дотримав свого слова.

Рішельє і де Бетюн

Після розправи Рішельє над принцами граф де Суассон вирі­шив не чекати своєї черги й під приводом подорожі для зміцнення здоров’я переправився через Альпи й оселився в Турині. Кардинал не міг там його дістати, але намагався будь-що принизити і написав французькому послу в Римі де Бетюну, щоб при папському дворі графу де Суассону відмовили в титулі «його високість». Де Бетюн на цю пропозицію всесильного міністра спокійно відповів: «Якщо граф винен, його потрібно судити й покарати, якщо він невинний, не варто принижувати його, принижуючи тим самим честь нашої корони. Я швидше залишу свою посаду, ніж стану знаряддям такої помсти». Після такої відповіді кардинал залишив графа в спокої.

Людовік XIII

Король Франції та Наварри (27 вересня 1601 — 14 травня 1643 рр.).

Людовік XIII був найстаршою законною дитиною короля Ген­ріха IV та Марії Медічі. Йому довелося зростати з позашлюбними дітьми свого батька, що йому не подобалося і позначилося на його особистості. Відомості про дитячі роки дофіна збереглися найпов­ніше у щоденнику його лікаря Еруара, які свідчать нам про досить розпусну атмосферу королівського двору.

У 1609 р. він переїжджає до Лувра, де на вимогу батька мав готуватися до управління державою. Він отримав досить зверхнє виховання від свого наставника Жиля де Сувре. Людовік мало ці­кавився латиною та письмом. Найбільше його приваблювали по­лювання та музика. До того ж він був гарним вершником. Він став королем в 1610 р. у віці восьми з половиною років після вбивства Генріха IV. Через те що він ще не досяг повноліття, мати ставала його регентом, поки королю не виповниться тринадцять років. Але через своє владолюбство Марія Медічі відмовлялася поступатися синові владою, тому Людовік XIII почав самостійно правити лише у п’ятнадцять років. Марія Медичі уклала союз з Іспанією, домо­вившись про шлюб короля з інфантою Анною Австрійською, донь­кою короля Іспанії Філіппа ІІІ Габсбурга. Шлюб був укладений 9 листопада 1615 р.

Цей шлюб викликав занепокоєння у дворян-гугенотів. Багато знатних гугенотів почали залишати двір і готуватися до громадян­ської війни, але королеві-регентші вдалося з ними домовитися. Після досягнення повноліття Людовік XIII підтвердив Нантський едикт і скликав Генеральні штати, які не мали особливого значен­ня. Цей період характеризується боротьбою аристократичної опозиції з посиленням абсолютизму. Голова аристократів принц Генріх ІІ Конде був ув’язнений в Бастилії фаворитом Марії Медічі Кончіні — маршалом д’Анкром. Але 24 квітня 1617 р. з відома ко­роля Кончіні був застрелений, а трохи пізніше королева Марія Медічі була зіслана в Блуа.

Після того як Людовік XIII почав самостійне правління в 1617 р., він перебував під впливом свого фаворита та наставника герцога Люіня, який був на 23 роки старшим за короля. Королева-мати в 1619 р. втекла з Блуа і підняла армію проти сина, але повстання було придушене. Король помирився з матір’ю, і за Ангулемським договором від 30 квітня 1619 р. вона отримала Шинон та Анжер, але без права засідати в Раді. Невдоволена своєю роллю Марія Медічі почала громадянську війну, яка закінчилася її поразкою при Понт-де-Се у серпні 1620 р., де король особисто командував своєю армією. Прагнучи примирення з матір’ю, Людовік XIII дозволяє їй повернутися до Парижа. Проте вона висуває умову, що повернеть­ся лише тоді, коли до складу Королівської ради буде включено її тодішнього фаворита — єпископа Люсонського Рішельє, на що ко­роль дав згоду.

У 1624 р. король призначив Рішельє першим міністром. Став­ши згодом кардиналом, він зосередив у своїх руках усі важелі управління королівством. Діючи задля об’єднання держави та зміцнення влади короля, він відбирає в 1628 р. у гугенотів їхній останній форпост — Ла-Рошель, а у 1629 р. своїх привілеїв були по­збавлені протестанти Лангедока. Король помилував усіх захисни­ків Ла-Рошелі, що залишилися у живих, і підтвердив релігійні сво­боди. Завдяки дипломатичній політиці Рішельє Франція успішно захистила свої інтереси в Тридцятирічній війні, не допустивши пе­ремоги іспанських та австрійських Габсбургів.

Будучи побожним, Людовік XIII в 1638 р. присвятив Францію Богоматері. Король піклувався про розвиток мистецтва у Франції, хоча назвати його меценатом важко. Він допомагав художникам відвідувати для навчання Італію. Людовік XIII запросив великих художників Ніколя Пуссена та Філіппа де Шампена прикрашати Лувр. Кардинал Рішельє помер за декілька місяців до смерті коро­ля, а його спадкоємцем став кардинал Мазаріні, який досяг верши­ни могутності під час регенства Анни Австрійської.

Народження Людовіка XIII

Через декілька днів після народження Людовіка XIII швед­ський посол у своєму листі писав міністру Оксенштерну: «Дофін змінив уже трьох годувальниць, тому що через нього у них зникло молоко, до того ж він їх ще й кусає. Нехай сусіди Франції остеріга­ються цього молодого хижака».

Весілля Людовіка XIII

Весілля Людовіка XIII і Анни Австрійської відбулося 25 листо­пада 1615 року в Бордо. Після церемонії наречені пробули разом всього лише п’ять хвилин. Справа в тому, що дофіну на той час ви­повнилося лише 15 років, самій же Анні Австрійській тільки 13.

Людовік XIII і герцог Басомп’єр

Людовік XIII ніколи не збирався повертати свою матір з ви­гнання, все його оточення було вороже налаштоване щодо Марії Медічі, тому активно створювало у свідомості молодого короля об­раз злісного ворога. Одним з небагатьох винятків був герцог Басомп’єр (1579-1646), колишній коханець Марії Медічі. Одного разу він зайшов до кімнати короля й застав того тоді, коли останній сурмив у мисливський ріг. Басомп’єр звертаючись до Людовіка, сказав: «Ваша Величносте, Ви даремно з таким завзяттям займає­теся цією вправою. Вона втомлює груди, і це стало причиною смер­ті Короля IX». Молодий король поклавши руку на плече герцога, сказав: «Помиляєтесь, Басомп’єре! Він помер не від цього. Причи­ною його смерті була сварка з королевою Катериною, його матір’ю. І те, що він вигнав її, а потім знову повернув, і стало причиною його смерті. Якщо б він виявив розсудливість, то залишився б живим».

Запитання

-         Що мав на увазі Людовік XIII?

Жалісливість Людовіка XIII

Під час облоги Ла-Рошелі стався такий інцидент. В обложеному місті, мешканці якого жорстоко потерпали від голоду, прихильни­ки короля вирішили відокремитися від інших співгромадян, вийти з фортеці і здатися на милість короля. Мешканці міста з радістю ви­пустили усіх бажаючих, і процесія з декількох сотень людей виру­шила до табору короля, благаючи про милосердя і хліба. Побачив­ши цю процесію, Людовік XIII наказав роздягнути всіх чоловіків, а на жінках залишити тільки нічні сорочки й погнати весь натовп роздягнених людей батогами до фортечних мурів. Троє діб нещасні люди простояли біля стін міста, потерпаючи від голоду та холоду, доки мешканці фортеці не пожаліли і не впустили їх до міста.

Запитання

-         Як цей історичний анекдот характеризує особисті якості фран­цузького короля?

Людовік XIV

Французький король, «король-сонце» (5 вересня 1638 — 1 ве­ресня 1715 рр.), успадкував владу від свого батька Людовіка XIII.

Його матір’ю була Анна Австрійська. Від народження його назива­ли Богомданим, оскільки вважали даром небес (протягом 22 років у Людовіка та Анни не було дітей). Офіційно Людовік був коронова­ний 7 червня 1654 р. в Реймсі. Але до 1661 р. країною керував кар­динал Джуліо Мазаріні. Пізніше Людовік дістав абсолютну владу, сформулювавши своє кредо: «Держава — це я». На престолі Фран­ції король перебував 72 роки. За цей час він пережив трьох дофі­нів — власного сина, онука та правнука. Під час свого правління він вів кілька невдалих воєн за іспанську спадщину: 1667-1668, 1672-1678, 1688-1697 і 1701-1713 рр. Помер Людовік XIV 1 ве­ресня 1715 р. від рани, отриманої на полюванні. Наступником ко­роля став його правнук Людовік XV.

Пророцтво Кампанелли

6 вересня 1638 р. у Людовіка XIII народився довгоочікува­ний нащадок, чому раділи в усій Франції, а особливо у Парижі. Всіх дуже хвилювало майбутнє цієї дитини, для чого запросили астрологів. Найбільш відомим з них на той час був Кампанелла, але він перебував у в’язниці в місті Мілані. До в’язниці його за­проторила італійська інквізиція, але кардинал Рішельє був на­стільки впливовою людиною, що зумів його звільнити. Кампанелла прибув до Парижа, постав перед очима королівської родини й двічі оглянув дитину, але не наважився зробити про­роцтво щодо його майбутнього. Нарешті, не витримавши тиску з боку королеви, написав наступне: «Цей малюк буде дуже пи­хатим і марнотратним, як Генріх IV; але, разом з тим, матиме багато клопоту під час свого царювання, яке буде довгим й част­ково успішним, але під кінець буде нещасним, що й стане при­чиною заворушень в релігії та державі».

Запитання

-         Чи збулося пророцтво астролога?

Вашу думку проілюструйте конкретними історичними фактами.

-         Як ви вважаєте, цей історичний анекдот було складено за жит­тя чи після смерті Людовіка XIV?

Зміни у розмірах королівства

У XVII ст. французькі вчені провели величезну роботу зі скла­дання більш точних карт держави, використовуючи метод підра­хунку довготи місця. На їхній подив було встановлено, що терито­рія Франції значно менших розмірів, ніж вважалося раніше. Роздратований цією новиною Людовік XIV вигукнув: «Ці вчені зу­міли зменшити територію Франції краще, ніж мої генерали змогли її збільшити!»

Придворні про короля Людовіка XIV

Кінець царювання Людовіка XIV був затьмарений чисельними поразками французьких військ під час війни за іспанську спадщи­ну. Це були поразки під Турином, Уденардом, Мальплаке, Рамільї і Гохштедом у 1706, 1708, 1709 рр. У цей час придворні весь час по­вторювали: «Проте король почувається добре, а це головне».

Запитання

-         Як можна пояснити цю фразу?

-         Який вона має прихований зміст?

Чужий король

Коли одного разу Людовік XIV небезпечно захворів, лорд Болінброк (1678-1751) висловив хворому щире співчуття. Здивова­ний король звернувся до нього: «Я дуже зворушений Вашою ува­гою, тим більше, що ви, англійці, не дуже любите королів». Болінброк відповів: «Ваше Величносте, в цьому ми схожі на тих чо­ловіків, які не дуже люблять своїх дружин, проте намагаються спо­добатися дружинам своїх сусідів».

Запитання

-         Чим відрізнявся державний устрій Англії від державного устрою Франції часів правління Людовіка XIV?

-         Які події з історії Англії згадав французький король?

Людовік XV

Французький король (15 лютого 1710 — 10 травня 1774 рр.). Офіційне прізвисько «Улюблений». До історії він увійшов як король-бабій. Справжню «славу» Людовіку XV принесла жінка на ім’я мадам де Помпадур. Віддаючи перевагу жінкам замість управ­лінню державою та занять військовою справою, він програв Семи­річну війну (1756-1763), внаслідок чого Франція втратила ряд ко­лоній, наприклад Канаду і острови у Вест-Індії.

Король і герцог д’Еєн

Людовік XV постійно вів війни, які були досить обтяжливими для державного бюджету. Грошей постійно бракувало, тому коро­лю та його міністрам потрібно було вигадувати різні способи попо­внення державноої скарбниці. Одним із таких способів був заклик короля до французів пожертвувати свої коштовності на утримання армії. Одного разу Людовік XV запитав герцога д’Еєна (в майбут­ньому маршала де Ноайля), чи віддав він уже свої коштовності на монетний двір. Герцог відповів, що ні. Тоді король заявив: «А я свої вже відддав». На це герцог мовив: «Ах, Ваша Величносте! Коли Ісус Христос помирав, він чудово знав, що повернеться до життя».

Запитання

-         На що натякав придворний?

-         Чи були у короля інші способи поповнення державної скарбниці? милість короля

Коли маршал де Рішельє (1696-1788) після взяття штурмом практично неприступної фортеці Маон (27 червня 1756 р.) прибув до короля, Людовік XV лише сказав йому: «А чи знаєте, маршале, що мій Лансматт помер?» Так звали старого камер-лакея короля.

Запитання

-         Як ця розмова визначила цінності короля?

Непотопляємий міністр

Багато хто дивувався, чому фаворитці короля мадам Дюбаррі так довго не вдавалося усунути зі своєї посади герцога де Шуазеля. Справа в тому, що коли становище герцога ставало хитким, він вирушав до короля з доповіддю й цікавився, як накаже король вчинити з тими пятьма-шістьма мільйонами, які він, Шуазель, зумів зекономити і не вважає за необхідне повертати до казначейства. Король чудово розумів, що це означає, і, як завжди, казав: «Поговоріть з Бертеном і передай­те йому три мільйони на якісь справи. Решту я дарую вам».

Запитання

-         Яким чином за правління Людовіка XV витрачалися державні кошти?

-         Як, з точки зору права, можна класифікувати дії короля та його міністра?

Сміливий художник

Людовік XV замовив свій портрет художнику Морісу де Латуру (1704-1788). Під час сеансів король часто розмовляв з художни­ком. Підбадьорений увагою короля та його схвальними відгуками про роботу, художник посміливішав й одного разу сказав: «Мені здається, що ваші адмірали не ладять з морем, Ваше Величносте». Король одразу ж став суворовим й різко відповів: «Ось як? Проте з ними ладить мій Верне». (Клод-Жозеф Верне (1714-1789), художник-мариніст)

Запитання

-         Чому після слів художника король змінив різко тон розмови?

-         Що, на вашу думку, не сподобалося королю в словах художника?

Сум короля

У день смерті герцогині де Шатору (1717-1744), фаворитки короля, Людовік XV був дуже засмучений. Свій сум він передав однією фразою: «Як жахливо, що мені доведеться сумувати ще так довго — я ж житиму, принаймні, років до дев’яноста!» Насправді сумувати королю довелось недовго — він помер на шістдесят чет­вертому році свого життя.

Запитання

-         Чим пояснити таку дивну фразу короля про перспективи влас­ного життя?

Гра з королем

Одного разу Людовік XV грав у карти з маршалом д’Естре (1660-1737). Коли маршал уже програв значну суму грошей й ви­рішив припинити гру, король нагадав йому: «Але ж у вас залишив­ся ще маєток».

Запитання

-         Який висновок про характер розваг французької знаті можна зробити на основі цього історичного анекдоту?

Суперечка

Французький дипломат часів Людовіка XV шевальє де Бутвіль якось посперечався з представниками Женевської республіки. Один з них дуже гарячкував, і шевальє намагався зупинити його запал словами: «Хіба вам невідомо, що я представляю тут короля, мого повелителя?» На це женевець одразу відповів: «А вам відомо, що я тут представляю тих, з кими я рівний?»

Запитання

-         На яку різницю в політичному устрої двох держав натякав сво­єму співрозмовнику громадян Женевської республіки?

Смерть Людовіка XV

Після тривалої хвороби до Людовіка XV запросили відомого лі­каря Лоррі. У своєму лікарському приписі він застосував слово «мусить». Король був дуже вражений цим виразом, і ще довго по­вторював: «Мусить! Я мушу!»

Запитання

-         Чому французькому королю не сподобалося слово, яке у своє­му приписі застосував лікар?

-         Про яку особливість королівської влади у Франції свідчить цей історичний анекдот?

Петро I

Перший російський імператор (9 червня 1672 — 28 січня 1725 рр.). Юридично обіймав посаду царя Великої, Малої і Білої Ру­сі (1682-1725 рр.), з 1721 р. — також посаду імператора Російської імперії. На початку правління його владі підпорядковувалися ли­ше землі Московії. Землі козацьких військ — Запорізького, Дон­ського, Яїцького, Уральського та інших — царю не належали.

Молодший син царя Олексія Михайловича. Після смерті свого старшого брата Федора Олексійовича (1682) Петро І та його брат Іван Олексійович були проголошені царями, а їхню сестру Софію Олексіївну призначено регентшою. У серпні 1689 р. після спроби вчинити державний переворот Софію було позбавлено влади і за­слано до монастиря. Із цього часу Петро І і став фактично, а після смерті Івана V (1696) і юридично єдиноначальним правителем- монархом.

Петро проводив широкомасштабну завойовницьку зовнішню політику. Московська держава за активної участі козацьких фор­мувань з Малої Русі (України) і Великої Русі (Дону, Яіку, Уралу, Волги) продовжувала розпочату ще за правління Софії війну з Османською імперією як учасник антитурецької Священної Ліги (Священна Римська імперія, Австрія, Польща, Венеція, Ватикан), яка завершилася захопленням північного узбережжя Азовського моря й ліквідацією турецько-татарських фортець у нижній течії Дніпра.

У 1697-1698 рр. Петро побував за кордоном (у Німеччині, Гол­ландії, Англії), де знайомився з різними сторонами європейського життя, техніки й культури. Під час Північної війни була створена (на основі рекрутської повинності) велика регулярна армія. У галу­зі влади й управління: утворено новий вищий орган виконавчої і судової влади Сенат (1711); замість старої приказної системи було створено колегії (1718-1722), кожна з яких відала певною галуззю чи сферою управління і підпорядковувалась Сенату; запроваджено поділ на губернії (1708); реорганізовано вище церковне управління (ліквідація патріархату й утворення Синоду у 1721 р.).

Петро І створив єдину систему поміщицького землеволодіння з обов’язковою службою дворянства, запровадив нову систему по­датків, зокрема так зване подушне, видав указ про посесійних се­лян, за яким власникам заводів дозволялось купувати кріпаків. Практикував масове приписування селян до казенних і приватних мануфактур, мобілізацію селян і міщан до армії для будівництва мостів, фортець, каналів. Петро І вживав енергійних заходів щодо розвитку промисловості (металургійної, суднобудівної, текстильної тощо) і торгівлі за участі і контролю держави (система торговельно- промислових монополій зокрема).

Будь-які прояви політичної опозиції (стрілецький бунт у Моск­ві 1698 р., відомий ще як змова царевича Олексія 1718 р.), соціаль­ного і національно-визвольного рухів у різних частинах держави (Астраханське повстання 1705-1706 рр., Булавінське повстання 1707-1708 рр. на Дону, Башкирське повстання 1717-1718 рр.) жорстоко придушувались. Петро І проводив централізаторську по­літику обмеження політичної автономії Лівобережної і Слобідської України.

Петро I у Франції

Під час перебування в Парижі Петро I зустрівся з малолітнім на той час французьким королем. Його зустрічали міністри, маршали й представники французького двору, а на ґанку сидів король Фран­ції. Після взаємних привітань виникла певна незручність, кому йти першому. Тоді Петро I взяв короля на руки й пішов з ним, при цьому говорячи: «Тепер я несу на своїх руках всю Францію!».

Петро I й полонені шведи

Після Полтавської битви Петро I запросив полонених швед­ських офіцерів до свого столу. Серед численних тостів Петро I про­голосив: «П’ю за здоров’я моїх вчителів у військовому мистецтві!». Шведський фельдмаршал Рейншильд запитав, кого імператор має на увазі. Петро I відповів, що він має на увазі шведів, у тому числі присутніх за цим столом. Рейншильд на це зауважив: «Ваша імпе­раторська величносте! Ви дуже невдячні, якщо так зле вчиняєте зі своїми вчителями». Петру I так сподобалася відповідь Рейншильда, що він звелів йому повернути шпагу.

Петро I в Англії

Коли Петро I був в Англії, він переважну частину свого часу ви­вчав кораблебудування й мистецтво навігації. Король Вільгельм Оранський дуже дивувався такому завзяттю російського царя у не зовсім царських справах, але ставився до цього з розумінням. Він подарував Петру яхту й влаштував на його честь морські маневри. Петро був настільки цим захоплений, що сказав: «Якщо б я не був російський царем, то я б хотів бути англійським адміралом!»

Запитання

-         Чому король Англії був здивований захопленням свого «ко­леги»?

Царський обід

Петро I надавав перевагу обідам, що відбувалися в колі родини. Імператор полюбляв російську кухню. На його столі були щі, каші, качка в кислому соусі та овочі. Він дуже полюбляв лімбурський сир, до якого звик, перебуваючи в Європі. Перед обідом випивав рюмку анісової водки, а під час власне обіду пив угорські й мозельські вина. За обідом йому прислужував тільки один денщик. Петро I не любив численної прислуги, й називав їх «шпигунами, які пога­но чують, а ще гірше переказують почуте».

Запитання

-         Про які звички російського царя можна дізнатися з цього істо­ричного анекдоту?

Петро I й вартові

Взимку на річці Нева виставлялася варта, щоб після того, як настане темрява, не пропускати нікого ні до міста, ні з міста. Одного разу Петро I вирішив сам перевірити варту. Під’їхавши до одного вартового, він удав з себе купця, що загуляв, й попросив вартового пропустити його, пропонуючи за пропуск гроші. Вартовий катего­рично відмовився його пропускати, хоч цар пропонував йому 10 кар­бованців (великі на той час гроші). Вартовий, врешті-решт, почав погрожувати тим, що вимушений буде його застрелити. Петро I пі­шов до іншого вартового. Той пропустив царя за 2 карбованці.

Наступного ранку було оголошено наказ по полку: продажного вартового повісити, а отримані ним гроші просвердлити й почепи­ти йому на шию. Іншого вартового було наказано підвищити до чи­ну капрала й нагородити його десятьма карбованцями.

Запитання

-         Як ви вважаєте, чи відбулася ця історія насправді?

-         Які аргументи ви можете навести на користь вашої думки?

Петро I та адміралтейська колегія

Про Петра I відомо, що він служив і в армії, і на флоті. В усіх місцях він розпочинав з найнижчих звань і, наприклад, на флоті дослужився до звання контр-адмірала.

Одного разу на флоті виявилося вільним місце віце-адмірала. Контр-адмірал Петро попросив адміралтейську колегію призначи­ти його на це місце, при цьому він описав свою попередню службу на флоті. Колегія уважно вивчила справу й кандидатури всіх пре­тендентів. На вільну посаду було рекомендовано іншого контр-адмірала, у якого був більшим стаж служби на флоті й більше за­слуг. Цар відреагував на рішення адміралтейської колегії так: «Члени колегії вчинили справедливо й вчинили вірно. Якщо б во­ни були настільки підлими, що надали б цю посаду мені, то були б покараними».

Запитання

-         Як ви вважаєте, чим керувалися члени адміралтейської коле­гії, відмовившись задовольнити прохання царя?

-         Чи могли знати члени адміралтейської колегії про забаганки Петра I?

Справа про дуелі

Дуелі дворян у Російській державі стали винятковим явищем після одного випадку, що стався в Москві. Петру I повідомили, що полковник Бодон, прапорщик Крассау й капітан Сакс зі своїм слу­гою вбили на дуелях декількох чоловік. Цар взявся особисто розслідувавти цю справу. Установивши винуватість цих осіб, виніс ви­рок. Полковнику Бодону відрубали голову, прапорщика Крассау було повішено. Страти уник тільки капітан Сакс, за якого засту­пився Меншиков. Сакса було пожиттєво ув’язнено. Слуга Сакса отримав 30 ударів батогом, після чого й помер.

Запитання

-         Як ви вважаєте, чому так суворо було покарано дуелянтів?

-         Назвіть історичного діяча Франції, який так само, як і Петро I, боровся проти дуелей?

Хобі царя

Відомо, що Петро I дуже полюбляв видаляти у свого оточен­ня хворі зуби, й горе було тим, хто жалівся в присутності царя на зубний біль. Але коли одного дворянина Петро хотів покара­ти за якусь провину, той скористався з пристрасті царя. Він з’явився до царя, притискаючи до щоки хустину. Цар поцікавив­ся, чи не болить у того зуб, запропонував його видалити і зробив це дуже швидко. Задоволений своєю справою, цар розпочав до­рікати дворянину, але той кинувся в ноги царю й про все йому розповів. Але Петро І був настільки задоволений зробленою опе­рацією, що обмежився лише зауваженням дворянину, після чого його відпустив.

Суворов

Відомий російський полководець (13 листопада 1730 — 18 трав­ня 1800 рр.) — граф Римницький (1789), князь Італійський (1799). Один із засновників російської військової справи, генералісимус (1799) російських наземних та морських сил, генерал-фельдмаршал австрійських та сардинських військ. За все життя не зазнав жодної прямої поразки. Кавалер усіх російських та багатьох іноземних військових орденів.

Дитинство Олександр Васильович провів у батьківському маєтку в селі. Він зростав слабким, часто хворів. Через слабкість здоров’я батько готував сина до цивільної служби. Проте з дитя­чих років хлопчик виявив потяг до військової справи і, користу­ючись багатою батьківською бібліотекою, вивчав фортифікацію, військову історію, артилерійське справу. Окрім військових дис­циплін вивчав також математику, філософію, історію. Вирішивши стати військовим, Суворов почав гартуватися і займатися фізич­ними вправами.

Улюбленець Катерини II, Суворов після того, коли на престол заступив Павло I, одразу потрапив у немилість. Він рішуче висту­пив проти насадження у військах прусських порядків, за що у лю­тому 1797 р. був відправлений у відставку і засланий до маєтку Кончанське Новгородської губернії.

Проте у лютому 1799 р. у зв’язку з утворенням 2-ої антифранцузької коаліції за участі Росії, Павло I на прохання союзників призначив Суворова головнокомандувачем російських військ і відрядив його до Італії. Під час походу 1799 р. війська під командуванням Суворова розгромили французьку армію на річках Адда і Треббія при Новині, звільнивши від них всю Північну Італію. Направлений до Швейцарії для з’єднання з корпусом Римського-Корсакова, Суворов узяв перевал Сен-Готард і Чортів міст, але російський корпус на цей час уже був розбитий, і армія Суворова опинилася в оточенні французів. Суворов зумів з боєм вирватися з оточення. Своєї мети швейцарський похід не досяг, проте Суворов продемонстрував у важких умовах альпійського переходу, на що здатні російські солдати, і отримав найвище військо­ве звання — генералісимус.

У жовтні 1799 р. Павло I розірвав союз з Австрією і відкликав війська Суворова до Росії. Походи 1799 р. підірвали сили 70-річного полководця, і у квітні 1800 р. Суворов хворим повернувся до Петер­бурга. Життя Суворова було важким, він неодноразово був поране­ний, зазнав лиха і образ. Негаразди переносив мужньо, його пря­мий характер не дозволяв миритися з несправедливістю.

Перший чин Суворова

Суворов розпочав свою військову службу рядовим за царюван­ня імператриції Єлизавети Петрівни. Своє перше підвищення він отримав не на полі битви, а відбуваючи караульну службу.

Влітку 1749 р. Суворов стояв на своєму посту. Він так спритно віддавав честь при проходженні імператриці, що вона зупинилася біля нього і поцікавилась, як його звуть. Почувши відповідь, імпе­ратриця спитала, чи не родич він генералу Василю Івановичу Суво­рову. Дізнавшись про те, що він його батько, імператриця витягнула срібний карбованець і простягла його Суворову, але той відмовився брати карбованець, посилаючись на те, що на посту заборонено бра­ти гроші. Єлизавета похвалила вартового, а карбованець поклала на землю біля його ніг, звелівши його забрати після зміни караулу. Наступного дня Суворов був удостоєний звання капрала, а срібний карбованець імператриці Суворов зберігав до кінця життя як пер­шу свою нагороду.

Поліньяк у Суворова

Одного разу у Варшаві до Суворова прибув герцог де Поліньяк й наказав негайно повідомити про себе. Суворову не дуже сподоба­лася така поспішність герцога, й він більше години не виходив зі свого кабінету. Раптом він вибіг зігнувшись з кабінету в приймаль­ню, де вже зібралося чимало людей, з криками:

«О, проклята колька! Вона на цілу годину вас затримала. Як мені це прикро!». Розпочалася бесіда з герцогом, під час якої той сплюнув в платок. Суворов відскочив від герцога і почав харкати й плювати на підлогу. Денщик Суворова взяв у герцога платок щоб його випрати, а йому подав чистий. Полковник Тищенко увесь цей час окурював герцога з усіх боків кадильницею з ладаном. Герцог спокійно спостерігав за всіма цими маніпуляціями, що дуже сподо­балося Суворову. Згодом вони навіть приятелювали.

Запитання

-         Як би ви пояснили таку ексцентричну поведінку відомого пол­ководця?

Рубай дрова!

Суворов завжди подавав милостиню жебракам та калікам, але ко­ли милостиню у нього попросив здоровий чоловік, Олександр Васильо­вич звелів купити його сокиру: «Рубай дрова: не помреш з голоду».

Ліки для Суворова

Один лікар порадив Суворову поїхати за кордон на теплі води, чим дуже роздратував Суворова. Той обурився: «Помилуй, Боже! Що це ти вигадав? Посилай туди здорових багатіїв, гравців, інтриганів й усяку нечисть. Там вони нехай купаються в болоті, — а я дійсно хворий. Мені потрібна молитва; в селі: хата, баня, каша і квас».

Запитання

-         Як ставився до лікування за кордоном дворянської знаті дотри­мувався Суворов?

Нагорода за взяття Ізмаїла

За взяття Ізмаїла Суворов отримав звання підполковника гвар­дії й право на власний розсуд нагородити одну людину хрестом Свя­того Георгія третього ступеня. Суворов був дуже ображений тим, що практично всі учасники штурму залишилися без нагород. На військовій раді вирішували, кого нагородити орденом. Вирішили запропонувати цю нагороду самому Суворову. Суворов відповів:

«Я не заслужив цієї нагороди. А ось, панове генерали й офіце­ри, я маю людину, яка насправді є героєм. Ця людина хоробро на­писала мені наказ: йти на штурм! А я що? Я тільки підписав!»

Й Суворов одягнув орден на свого писаря Івана Куріса. Коли Катерина II дізналася про цей вчинок, вона довго сміялася, а потім нагородила як самого Суворова, так і все його військо.

Суворов і Тучков

Після закінчення російсько-турецької війни Микола Тучков, який відповідав за інженерне забезпечення військ, привітав Суворова з перемогами й вибачився за те, що не надав йому вчасно детальних карт місцевості. Суворов швидко зайшов до свого кабінету, виніс звід­ти згорнуту в трубку карту Європи й розстелив її перед Тучковим.

Суворов і Зубов

Одного разу Суворов прибув з візитом до нового фаворита Кате­рини II Платона Зубова, який доводився йому родичем. Зубов зу­стрів фельдмаршала не у формі, а в домашньому костюмі. Суворов сприйняв це як неповагу до себе. Коли наступного дня Зубов приї­хав до Суворова з візитом, той зустрів його в спідній білизні. А при­сутнім при цьому він коротко пояснив: «Vice versa» (все навпаки).

Суворов на засланні

На початку царювання Павла I Суворова було відсторонено від командування військами. Причиною цього стали військові ново­введення Павла I. Коли було надіслано наказ про введення нової військової форми прусського зразка, Суворов публічно свою думку висловив у такий спосіб: «Пудра не порох, буклі не гармати, коса не тесак: я не німець, а природний русак!»

Катерина II

Катерина Олексіївна Романова, ім’я за народженням: Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ (2 травня 1729, Штетін, Пруссія — 17 листопада (6 листопада за старим стилем) 1796, Санкт- Петербург) — російська імператриця (1762-1796) дому Романових. Дружина (вдова) імператора Петра III, мати імператора Павла І.

У 1762 р. Петро III став імператором. Через 6 місяців його вбили внаслідок змови, про яку знала його дружина. Заступивши на престол, вона одразу широко виявила свої таланти державного діяча.

Провела реорганізацію Сенату (1763), церковну реформу (секу­ляризацію земель) (1763-1764), скасувала гетьманство в Україні (1764). За її правління відбулася Селянська війна 1773-1775 рр. під проводом О. Пугачова. За Катерини II внаслідок російсько- турецьких воєн 1768-1774 та 1787-1791 рр. Російська імперія роз­ширила свої кордони та закріпилася на Чорному морі, приєднала Північне Причорномор’я, Крим, Кубань. Прийняла під російський протекторат Картвело-Кахетинське царство (Східну Грузію, 1783).

У період її правління за активної участі Росії відбулися три розділи Речі Посполитої (1772, 1793, 1795). Листувалася з Вольтером та ін­шими діячами французького Просвітництва. Епоха царювання Ка­терини II в російській і європейській історіографії Нового часу діс­тала назву «освіченої монархії» і вважається «золотим віком» російського дворянства.

Грамоті народу не бувати!

Катерина II відмовилася затверджувати надісланий їй проект сільських шкіл й написала московському генерал-губернатору гра­фу Петру Салтикову (1698-1772): «Пане фельдмаршале, простий народ не потрібно навчати. Якщо він матиме ж стільки знань, як Ви та я, то не стане вам коритися, як це відбувається зараз».

Запитання

-         Як слова Катерини II співвідносяться зі званням «освічена ім­ператриця», яким удостоїли її французькі просвітителі?

Під час коронації було спокійно

Князь Петро Долгорукий (1816-1868) на підставі архівних ма­теріалів стверджував, що під час коронації Катерини II в Москві звичайних вигуків «ура» не було чути, а саму імператрицю зустрі­ли дуже холодно.

Запитання

-         За яких обставин Катерина II стала російською імператрицею?

-         Як до цього поставилося суспільство, судячи з історичного анекдоту?

Подайте знак

Ходили розмови, що у Катерини II взагалі не було музичного слуху. Але імператриця робила все, щоб вважатися покровитель­ницею всіх мистецтв, до того ж їй було незручно мати такий недо­лік: щоразу під час виконання музичних творів вона наказувала подавати їй знак, коли треба було аплодувати.

Катерина II і п. Єропкін

Після придушення московського чумного бунту в 1771 р. Кате­рина нагородила генерала Петра Єропкіна, який придушував ви­ступ народу. Він отримав 20 000 карбованців й 4 000 селян. Але П. Єропкін відмовився, посилаючись на те, що вони з дружиною живуть удвох, дітей Бог не дав і він не звик брати зайвого.

Запитання

-         Які особливості становища селян в Російській імперії відтво­рив цей анекдот?

Катерина II та Павло I

Одного разу в присутності Катерини її син Павло, який читав повідомлення з революційної Франції, вигукнув: «Я б давно все це припинив гарматами». На що Катерина II спокійно відреагувала: «Ти — кровожерливий дурень! Невже ти не розумієш, що гармати не можуть воювати з ідеями?»

Запитання

-         Що мала на увазі Катерина II, коли говорила, що гармати не можуть воювати з ідеями?

Мірабо

Оноре Габріель Рікеті, граф де Мірабо (9 березня 1749 — 2 квіт­ня 1791 рр.) — французький політик, письменник, оратор, рево­люціонер, дипломат. Під час Французької революції належав до табору поміркованих революціонерів, був прихильником консти­туційної монархії. Після смерті завдяки таємним перемовам з ко­ролем, які стали відомі, був дискредитований.

У своїх творах він виявив переконаність у просвітницьких ідеях, мав велику ерудицію, був витонченим та гостро полемічним публіцис­том. У 1776 р. написав один із найбільш відомих своїх творів — памф­лет « Досвід про деспотизм », а у 1778 р. « Про таємні накази і державні в’язниці», в якому викривав свавілля властей. Популярною була також його робота «Прусська монархія», написана в у 1788 р., де він пере­бував з дипломатичним дорученням уряду. Мірабо також написав безліч памфлетів, статей з економіки, історії, політики, дипломатії, робив переклади з Гомера, Тацита, Боккаччо.

Ще до початку революції Мірабо був обраний до Генеральних штатів у 1789 р. від третього стану. Його було обрано до парламенту від Провансу, де здобули підтримку його вимоги про скасування станових привілеїв. У Генеральних штатах та пізніше в Установ­чих зборах він одразу став одним з авторитетних лідерів революції. Брав активну участь у розробці Декларації прав людини і громадя­нина, а також Конституції, редагував газету «Листи до моїх вибор­ців», яка стала однією з найбільш популярних у країні.

Мірабо був переконаним прибічником конституційної монар­хії, він бачив у ній гарантію стабільної влади, власності і свободи громадян. Незважаючи на це, він також користувався величезною популярністю в радикальних колах паризьких революціонерів, які прагнули ліквідувати монархію. Метою Мірабо було отримати мі­ністерську посаду, щоб укріпити владу короля і стримати радикалізацію революції та революційну анархію. Під час своєї діяльності на чолі революції у квітні 1790 р. Мірабо налагодив секретний зв’язок з королем, надавав йому записки, в яких пропонував спосо­би порятунку монархії через визнання конституції, вплив на гро­мадську думку, газети, шляхом зміцнення армії. Його послання ко­ролю Людовіку XVI були знайдені в Тюїльрійському палаці після арешту короля. Революціонери затаврували Мірабо як зрадника, який вів «подвійну гру», і його останки винесли з усипальниці ви­датних людей.

Граф Мірабо в суді

Граф Мірабо був людиною дивовижного розуму і водночас мав потворну зовнішність. Якось його звинуватили у викраденні однієї дівчини. Мірабо вирішив сам захищатися в суді й зробив це у такий спосіб. Він виголосив коротку промову:

«Панове! Мене звинувачують у викраденні молодої дівчини та в її розбещенні. Як відповідь у виправдання я прошу долучити до справи доказ — мій портрет». Секретар суду нічого не зрозумів, а суддя йому пояснив: «Ідіот, поглянь на обличчя цього пана!»

Мірабо й принц Генріх

Коли принц Генріх, брат Фрідріха II, прибув до Невшателя, Мірабо, представляючись принцу, сказав йому, що невшательці обож­нюють прусського короля. Принц відповів: «Ще б пак! Як же під­даним не любити монарха, якщо він живе за триста льє від них!»

Коментар: кантон Невшатель на той час був самостійним кня­зівством, але його князями з 1707 р. були королі Пруссії.

Про відвідини

У розмові з письмеником Шамфором (1741-1794) Мірабо за­уважив: «Я буваю тільки у тих, кого вважаю людьми більш гідни­ми, ніж я сам: не такий уже я ледар, щоб ходити в гості з якихось інших причин».

Про необхідність

Одній дуже багатій людині Мірабо сказав: «Мушу вас запевни­ти, що я не відчуваю необхідності в тому, чого у мене немає».

Про дружбу

Мірабо говорив: «Я не приймаю ті блага, що здобуваються за до­помогою протекції, готовий прийняти тільки ті, що приносить за­служена нами репутація, а ціную тільки ті, що дарує нам дружба».

Надаю перевагу італійській комедії

Коли Мірабо уже став відомим літератором, він за три роки пере­бування в Парижі жодного разу не зробив спроби, щоб його предста­вили комусь з іноземних монархів, які часто відвідували Францію.

На питання про причини такої своєї поведінки, Мірабо відповів: «У театрі життя я полюбляю лише ті сцени, де колізії є простими та природними. Я розумію, наприклад, що і чому пов’язує батька з сином, дружину з чоловіком, друга з другом, чиновника з його по­садою, навіть покупця з продавцем. У таких же сценах, як аудієн­ція в іноземного правителя, де все підкоряється етикету й навіть діалог начебто розписаний заздалегідь, на мій погляд, немає ніяко­го сенсу; тому це не викликає в мене інтересу. Я надаю перевагу іта­лійській комедії — там імпровізують».

Запитання

-         На які особливості етикету того часу звернув увагу Мірабо?

Створіть громадську думку

В останні роки перед Великою французькою революцією гро­мадська думка дедалі помітніше впливала на державні справи, призначення чиновників та вибір міністрів. Ось і Мірабо, бажаючи посприяти кар’єрі одного свого знайомого, порадив ще одній особі, зацікавленій в його призначенні на посаду: «Будьте ласкаві, ство­ріть йому громадську думку».

Запитання

-         Про які зміни суспільно-політичному житті Франції напере­додні революції свідчить цей історичний анекдот?

Про повагу

Хтось сказав Мірабо:

-         «Ви ось теж намагаєтеся заслужити повагу».

На це Мірабо відповів:

-         «Ні, я просто сам поважаю себе, тому мене часом поважають й інші».

Не веду розмову про...

Коли Мірабо спробували викликати на розмову про різні зло­вживання в його суспільному та приватному житті, він холодно відповів: «Я щодня збільшую список предметів, про які я не веду розмову. Наймудрішим серед інших людей є той, у кого цей список найбільший».

Запитання

-         За що засуджували Мірабо після його смерті?

Публіка — торговка

Одна людина дуже запально стверджувала, що публіку слід по­важати. Мірабо погодився: «Справді, цього вимагає обережність. Торговок зневажають всі, але навряд чи хтось наважиться на те, щоб її зачепити, проходячи через ринок?»

Фрідріх II

Прусський король (24 січня 1712 — 17 серпня 1786 рр.) з ди­настії Гогенцоллернів. Один з найбільш визначних правителів Ні­меччини. Ще до того, як Фрідріх став королем, Жан Лерон Д’Аламбер сказав йому: «Філософи та вчені мужі з усіх королівств, Ваша Світлосте, уже давно вважають вас лідером та патроном».

Д’Аламберові слова були правдиві, але така прихильність була спричинена політичною ситуацією. Той, хто не міг бути його дру­гом, ставав його ворогом. Коли Фрідріх зійшов на трон і здобув ти­тул «Король в Пруссії» у 1740 р., Пруссія складалась з розкиданих провінцій: герцогства Кліф, графства Марк, графства Рейвенсберґ на півночі Священної Римської імперії; маркграфства Бранденбурґ, Близької Померанії, Далекої Померанії на сході імперії; од­нак те, що колись було герцогством Пруссія, розміщувалось не на території імперії, а на кордоні Польсько-Литовського князівства. Його титул був «Король в Пруссії», бо його королівство покривало окрему частину історичної Пруссії; Фрідріх стане Королем Пруссії лише після захоплення більшості її залишків у 1772 р.

Фрідріх спромігся перетворити Пруссію на економічно сильну і політично реформовану країну. Король захищав промисловість Прусії високими тарифами. За час його правління було побудовано іригаційні канали між Віслою та Одрою, осушені численні місцеві болота, були введені в агрокультуру нові овочі (картопля та ріпа). За допомогою французьких експертів Фрідріх установив нову по­даткову систему, яка приносила більше доходів державі, ніж по­передня. Фрідріх Великий доручив Йоганну Ернсту Ґотзковському сприяти інтернаціональній торгівлі та, щоб створити конкуренцію Франції, побудувати шовковий завод, де б працювало 1 500 осіб.

Фрідріх і Д’Аламбер

Прусський король Фрідріх II (1712-1786) одного разу вів роз­мову з Д’Аламбером і запитав його, чи зустрічався він із королем Франції. Даламбер дав ствердну відповідь: «Так, Ваше Величносте. Я надав йому промову, яка мною була виголошена при вступі до Академії». Король поцікавився:

«І що ж він вам сказав?» Д’Ааламбер відповів: «Ваше Велич­носте, він не став зі мною розмовляти». Фрідріх здивувався: «З ким же він тоді розмовляє?»

Фрідріх II в академії

Одного разу прусський король Фрідріх II на засіданні академії наук задав своїм вченим таке питання: «Чому бокали з шампан­ським видають більш чистий і приємний звук, ніж бокали з бургунд­ським?» Голова академії, підвівшись зі свого місця, з поклоном відповів королю: «При тому утриманні, яке призначило нам Ваша Величність, ваші вчені, на жаль, не мають можливості ставити по­дібні експерименти».

Фрідріх II і камердинер

Одного разу камердинер читав королю вечірню молитву. Ді­йшовши до слів «Господь благословить тебе», він запнувся і шаноб­ливо прочитав: «Господь да збереже Вашу Величність». Король за ці слова накинувся на камердинера: «Читай правильно, негідник! Перед Богом я така ж свиня, як і ти!»

Запитання

-         У чому полягає удаваність такої реакції короля на слова свого камердинера?

Репліка Гішара

Напередодні битви неподалік від Россбаха в 1757 р. прусський король Фрідріх II заявив, що в разі поразки він поїде до Венеції і стане лікарем. Один з наближених до короля офіцерів, Карл- Теофіл Гішар, на ці слова відгукнувся реплікою: «Ось природже­ний людиновбивця!»

Карти в прусському королівстві

Фрідріх II, щоб ввести в оману своїх ворогів, часто наказував складати помилкові топографічні плани місцевості, позначаючи, наприклад, нездоланні болота, яких насправді ніколи в цій місце­вості не було.

Фрідріх II та кучер

Одного разу кучер Фрідріха II ненавмисно перекинув карету, й король страшенно на нього розгнівався. На це кучер спокійно за­уважив: «Що за біда? З ким не трапляється! Невже вам не доводи­лось програвати битви?»

Фрідріх у корчмі

Одного разу Фрідріх II помітив солдата, чиє обличчя було спо­творене шрамами, і запитав його: «В якій корчмі тебе так прикра­сили?» Солдат відповів: «У тій же, де і ви отримали свою порцію під Коліном». Відповідь солдата викликала у короля захоплення.

Коментар: під Коліном 18 червня 1757 р. пруссаки були роз­биті австрійцями.

Наполеон

Французький імператор (15 серпня 1769 — 5 травня 1821 рр.). Розпочав свою кар’єру як генерал революційної армії у 1796 р. У 1799 р. повалив владу Директорії і став диктатором (потім — імператором). З 1803 р. завоював майже всю Європу, створивши на її території маріонеткові королівства для своїх братів. Зазнавши по­разки у Росії (1812), був змушений зректися престолу; був засланий на острів Ельба. У березні 1815 р. знову захопив владу, але був роз­битий англійськими військами біля Ватерлоо і засланий на Острів Святої Єлени. Встановлені ним закони діють у Франції дотепер.

Наполеон про себе

«Я не схожий ні на кого іншого, я не приймаю нічиїх умов».

«Пройдуть тисячоліття, перш ніж повторяться такі обставини, як мої, і висунуть іншу людину, схожу на мене».

«Якщо б мені вдалося зробити те, чого я прагнув, я помер би зі славою найвеличнішої людини, яка коли-небудь існувала. Але й тепер, зазнавши невдачі, мене будуть вважати надзвичайною людиною».

Запитання

-         Який висновок можна зробити на основі цих висловлювань На­полеона про свою особу та її роль в історії?

-         Яку мету ставив Наполеон перед собою?

-         Чи міг він досягти поставленої мети?

Про Руссо

Стоячи над могилою Ж.-Ж. Руссо в Ермінонвілі, Наполеон го­ворив: «Зла людина, дурна людина! Без нього не було б Французь­кої революції. Правда, й мене не було б теж., але, можливо, Фран­ція була б щасливішою».

Запитання

-         Як можна інтерпретувати слова Наполеона про те, що якби не Ж.-Ж. Руссо, то не було б Французької революції й самого На­полеона?

-         Чи була б Франція щасливішою, якби не відбулася Французь­кої революції?

Наполеон і пасквіль

Один із чиновників доставив Наполеону пасквіль на імперато­ра й почав вимагати покарання для автора. Наполеон на це заявив, що потрібно покарати не автора пасквіля, а чиновника, який при­ніс цей пасквіль й помітив у ньому зображення імператора.

Пам’ять Наполеона

Коли Наполеон, уже будучи імператором і розповідаючи про єгипетський похід, згадав про один з епізодів, то почав детально на­зивати усі військові частини, що брали участь у битві, їх диспозицію та дії. Одна з дам, яка його уважно слухала, здивувалася: «Як ви можете через стільки років утримувати в пам’яті такі дрібні дета­лі?» Наполеон їй відповів: «Мадам! Коханець же утримує у своїй пам’яті імена усіх своїх коханок!»

Революційний дух

Одного разу один із соратників сказав Наполеону, що він оста­точно знищив революційний дух. Наполеон йому одразу ж запере­чив: «Це неправда! Я тільки закладка в книзі історії на тій її сторін­ці, де революція зупинилася. Коли мене не стане, революція перегорне цю сторінку й піде далі».

Запитання

-         Що мав на увазі Наполеон, коли говорив, що на ньому револю­ція тільки зупинилася?

Інформація з газет

Коли Наполеон став імператором, він вимагав від свого секре­таря щоденно робити огляд преси, яка видавалася англійською та німецькою мовами. Секретар намагався зацікавити імператора ма­теріалами французької преси, але отримав таку відповідь: «Не вар­то турбуватися! Усі французькі газети пишуть те, що я хочу!»

Запитання

-         Яким було становище французької преси за часів перебування Наполеона при владі?

Ставлення французів до свого імператора

Наприкінці 29-го бюлетеня, в якому йшлося про загибель Ве­ликої Армії, було написано: «Здоров’я його Величності ніколи не було у більш кращому стані, ніж зараз». Шатобріан з цього приво­ду гірко пожартував: «Сім’ї, витріть сльози: Наполеон здоровий». Тоді, коли залишки Великої Армії підходили до Березини, Напо­леон запитав старого гренадера, який йшов поряд з ним: «Чи хо­лодно тобі, мій друже?» Той відповів: «Ні, мій государю! Коли я на вас дивлюся, мені тепло».

Запитання

-         Як у цих історичних анекдотах відбилося неоднозначне став­лення французів до Наполеона?

Четвертий

Під час заслання Наполеона на острів Ельба до однієї паризької корчми зайшли троє солдат і замовили чотири склянки вина. Корч­мар здивувався: «Для чого вам чотири склянки? Вас же троє!» «Все одно давай: четвертий скоро підійде!»

Знак тайних бонапартистів

У таємних бонапартистів було декілька способів упізнавати своїх однодумців. Один з них полягав в тому, що під час зустрічі співроз­мовник звертався до іншого зі словами: «Чи віруєш ти в Ісуса Хрис­та?» Інший відповідав: «Вірю в нього та в Його Воскресіння!»

Запитання

-         Як ці історичні анекдоти передають атмосферу в суспільстві на­передодні повернення Наполеона до влади в період «100 днів»?

Гарний смак

Одного разу Наполеон заявив:

«А-а, гарний смак! Ось одне із тих класичних слів, які я не ви­знаю!» На що Талейран йому відповів: «Гарний смак — ваш особис­тий ворог. Якщо б могло статися так, що ви його могли позбутися за допомогою гармати, його б вже давно не існувало». Цих слів На­полеон не пробачив Талейрану і якось звертаючись до нього сказав: «Ви, пане, гній в шовковому мішку!» Талейран вимушений був промовчати.

Запитання

-         Хто в цьому історичному анекдоті постає в більш вигідному світлі: Наполеон чи Талейран?

Про манери Наполеона

Іншого разу, після того як Наполеон непристойно вилаявся, поза очі Талейран сказав: «Мені шкода, що така велика людина так погано вихована!». Поганої думки про манери Наполеона дотриму­вався не тільки Талейран, але й інші особи. Якось мадам Ремюза дала таку оцінку вихованості імператора:

«Йому не вистачає вихованості та гарних манер. Він не вміє ні увійти, ні вийти з кімнати, ні вклонитися, ні встати, ні сісти. Всі його рухи є різкими й незграбними; манера розмовляти теж. Вза­галі, будь-яке правило для нього є величезним тягарем. Він ніколи нічому не хотів коритися, навіть граматиці».

Запитання

-         Як ви вважаєте, чому Наполеон мав такі погані манери?

-         Яким було соціальне походження Наполеона?

Ставлення до цивілізації

Цивілізація завжди обтяжувала Наполеона. Згадуючи минулі роки, він говорив: «У Єгипті я почувався вільним від пут цивіліза­ції: це був накращий період у моєму житті, тому що він був ідеаль­ним. Але доля вирішила інакше: я повинен був повернутися в дійс­ність соціального порядку».

Ореол Наполеона

Провідником Наполеона неподалік від Ватерлоо був один бель­гійський селянин. Коли його запитали, яке враження на нього справив імператор, він відповів дещо дивно: «Навіть якщо б його обличчя було циферблатом годинника, то навіть і тоді б мені не ви­стачило духу подивитися, котра година».

Подібне враження справляв Наполеон не тільки на простих людей. Ось як з цього приводу висловився наполеонівський ге­нерал Вандам: «Ця диявольська людина має наді мною таку владу, що я сам цього не розумію. Я ні Бога, ні чорта не боюся, але коли я підходжу до нього, то готовий тремтіти, як дитина. Він здатен примусити мене пройти через вушко голки, щоб ки­нутися у вогнище».

Запитання

-         У чому, на вашу думку, полягали причини обожнення Напо­леона?

Після перемоги ворогів не існує

Під час битви під Бородіно кінь Наполеона зачепив своїм копи­том одного пораненого, той застогнав й поворохнувся. Імператор в гніві почав кричати на офіцерів штабу, що вони не дбають про по­ранених. Хтось намагався його заспокоїти: «Ваше Величносте, це росіянин». Імператор розгнівався ще більше: «Що з того? Хіба ви, панове, не знаєте, що після перемоги не існує ворогів — всі люди!»

Ставлення до релігії

Перебуваючи в Єгипті, Наполеон у своєму зверненні до шейхів писав: «Від появи світу на небі було записано, що прийду із Заходу, щоб виконати своє призначення — знищити ворогів ісламу і хрести».

Особисте ставлення до релігії й віри взагалі у Наполеона було досить складним. На острові св. Єлени Ласказ наводить такі слова Наполеона: «Я втратив віру в тринадцять років. Можливо, я знову повірю, дай Боже! Я цьому не буду чинити опір, оскільки сам цього бажаю, я розумію, що це велике щастя...»

Лікар Наполеона, який перебував поряд з Наполеоном на цьо­му острові, записав його слова: «Я вірю в те, у що вірить церква. Але стільки релігій, що не знаєш, яка справжня. Якби від наро­дження світу була тільки одна, я вважав би її істинною».

Будучи вже дуже хворим й сидячи у ванні та читаючи Новий Заповіт, Наполеон вигукнув: «Я не атеїст!. Людина потребує чудес. Ніхто не може сказати, що він зробить у свої останні хвилини».

Іншого разу від Наполеона почули таку фразу: «Якщо б мені треба було обирати релігію, я б обожнював сонце, тому що воно все оживляє: це істинний Бог землі».

Проте у своєму заповіті Наполеон записав: «Я помираю в апос­тольській римській релігії, в лоні якої я народився».

Запитання

-         Чи можна вважати Наполеона віруючою людиною?

-         Як можна охарактеризувати релігійні погляди Наполеона?

Олександр I

Російський імператор (1801-1825 рр.), старший син Павла I. Посів престол після убивства свого батька Павла I в результаті па­лацового перевороту. У перші роки правління, побоюючись рево­люційних виступів і частково під впливом своїх радників, серед яких були й українці (В. Кочубей, М. Сперанський, В. Каразін), провів ряд ліберальних реформ (указ 1803 р. про вільних хліборо­бів, указ про дозвіл купцям, міщанам і державним селянам купува­ти незаселені землі, відкриття Харківського і Петербурзького уні­верситетів). У 1805-1807 рр. брав участь у 3-й і 4-й коаліціях проти наполеонівської Франції, зазнав поразки в битві під Аустерліцем (1805) і Фрідландом (1807). У 1813-1814 рр. Олександр І був учас­ником закордонних походів російської армії, одним із учасників Віденського конгресу 1814-1815 рр. і організаторів Священного со­юзу 1815 року. Олександр I вів успішні війни з Туреччиною (1806­1812), Швецією (1808-1809). У роки правління Олександра I Ро­сійською імперією були захоплені Грузія (1801), Фінляндія (1809), Бессарабія (1812), Азербайджан (1813). Уряд Олександра I прово­див імперську політику щодо неросійських народів. Для зміцнення колоніальної адміністрації в Україні скасував виборність судових і адміністративних посад, посилив русифікацію шкільництва, при­душував українську культуру. Помер у Таганрозі.

Молодий дипломат

Коли Катерина II в 1791 р. повідомила Олександру Павловичу про свої наміри усунути Павла від успадкування влади й оголосити його спадкоємцем, він, не бажаючи на той час брати участь в інтри­гах, відповів своїй бабці доволі дипломатично. У своєму листі він начебто й погоджувався з її намірами, але водночас цей лист ніяк не можна було використати як свідчення про його наміри обійти свого батька. Водночас він написав листа й Павлу, називаючи його «Ваша Величносте» й тим самим підтверджуючи його права на пре­стол. Зробив він це, знаючи, що його батько ніколи не покаже цього листа Катерині II.

Запитання

-         Як ви ввавжаєте, чому на той час Олексанр не скористався про­позицією Катерини II?

Початок царювання

У ніч вбивства свого батька Олександр Павлович сидів у кріс­лі в одній з кімнат замку, із хвилюванням очікуючи на звістку, яка вирішувала його подальшу долю. Він знав про змову і йому було обіцяно, що змовники вимагатимуть лише зречення його батька, імператора Павла I, влади, і що його життю ніщо не за­грожує. Опівночі до його кімнати увійшов граф Петро Панін й повідомив Олександру про смерть його батька. Від такої жах­ливої звістки Олександр ледь не втратив свідомість. Але граф енергійно прокричав прямо у вухо: «Годі бути хлопчиськом!. Час царювати!»

Запитання

-         Як ви вважаєте, чи дійсно Олександр вірив в те, що заколотни­ки збережуть життя його батькові?

На початку російсько-французької війни

На початку російсько-французької війни вищий світ російсько­го суспільства продовжував розважатися. Останнім святом перед війною був черговий бал, влаштований в замку генерала Бенінґсена. Швидко було збудовано величезний павільйон для танців, який несподівано впав. Багато хто в цьому побачив зловісний знак. Щоб розвіяти тяжке враження від цієї події, Олександр I звелів бал не відміняти, розчистити майданчик від залишків павільйону й тан­цювати просто неба.

Ставлення російського імператора до реставрації Бурбонів

Олександр I не був прихильником реставрації Бурбонів. Аген­ту роялістів Вітролю, що прибув до нього, імператор заявив: «Ро­зумно організована республіка більше відповідала б французькому духу. Ідеї свободи не могли розвиватися безкарно протягом трива­лого часу в країні, яку ви представляєте».

Вітроль у своїх записках про цю розмову прокоментував відпо­відь російського царя так: «Ось до чого ми дійшли! О Боже! Імпера­тор Олександр, цар царів, які об’єдналися для блага всесвіту, гово­рив мені про республіку».

Запитання

-         Що мав на увазі Олександр I, говорячи про те, що республіка більше відповідає французькому духу?

Про ставлення до кріпосного права

Перебуваючи в Парижі, Олександр не раз дивував французів своїм лібералізмом. У салоні мадам де Сталь він говорив: «З Божою допомогою кріпацтво буде знищене ще за мого царювання».

Запитання

-         Чи було знищене кріпацтво в Російській імперії за царювання Олександра I?

-         Чим пояснити, що, перебуваючи у Франції, Олександр I вів розмови про скасування кріпацтва?

Сила Аракчеєва

Коли після Віденського конгресу імператор Олександр припи­нив займатися внутрішніми справами держави, віддаючи перевагу лише зовнішньополітичним інтересам, основні питання почав ви­рішувати Аракчеєв. Усі доповідні записки направлялися до Осо­бистої канцелярії імператора, на чолі якої стояв Аракчеєв, і повер­талися звідти з приписом: «Государ імператор наказує. Генерал граф Аракчеєв». У нього також були бланки з підписом імперато­ра, завдяки чому він міг використовувати усі державні ресурси у власних цілях.

Запитання

-         Як цей історичний анекдот характеризує Аракчеєва?

Микола I

Російський імператор (1825-1855). Третій син Павла І. Посів престол після раптової смерті свого брата, імператора Олександра І і жорстокого придушення повстання декабристів 1825 р. Микола І, прагнучи зміцнити імперію, встановив у країні режим військово- поліцейської диктатури. При ньому величезну роль у державному управлінні відіграла особиста канцелярія царя й особливо її «Тре­тій відділ» — управління таємної політичної поліції і жандарме­рія. У 1830-1831 рр. придушив національно-визвольне повстання в Польщі, був одним з організаторів розгрому Угорської революції 1848-1849 рр.

Політика Миколи І щодо України була спрямована на нівелю­вання національних особливостей, прав і традицій українського народу — скасування архаїчних Магдебурзького права (1835) та Литовського статуту, ліквідацію греко-католицької церкви на Пра­вобережній Україні, боротьбу проти українського національно- визвольного руху (арешт членів Кирило-Мефодіївського братства, переслідування і заслання Тараса Шевченка).

Основним напрямом зовнішньополітичної діяльності уряду Миколи І стала підтримка реакційних режимів в усій Європі. За Миколи І Росія вела загарбницькі війни на Кавказі і в Середній Азії. У цей час також відбулися російсько-іранська 1826-1828 рр. та російсько-турецька 1828-1829 рр. війни. Поразка Росії у Крим­ській війні 1853-1856 рр. стала наслідком глибокої кризи всього режиму, встановленого Миколою І, і прискорила його смерть (прав­доподібно — самогубство).

Микола I про крадіжки в російській державі

Під час Кримської війни стали відомими жахливі факти краді­жок під час постачання армії боєприпасами та продовольством. Обурений цими випадками імператор в розмові зі спадкоємцем пре­столу зауважив: «Олександре! Мені здається, що по всій Росії не крадемо тільки ти і я».

Запитання

-         У чому полягали причини поразки Росії в Кримській війні?

-         Чим пояснити, що в Російській державі за часів правління Ми­коли I крадіжки та оборутки набули загальнодержавних мас­штабів?

Вважати дівицею

Розповідають, що один із придворних подав імператору Мико­лі I скаргу на одного офіцера, який викрав у нього доньку і без до­зволу батьків одружився з нею. Імператор на скарзі написав: «Офі­цера розжалувати, шлюб анулювати, доньку повернути батьку, вважати дівицею».

Запитання

-         Як у цьому історичному анекдоті закарбувалися суспільні зви­чаї того часу?

Микола I й І. Крилов

Відомий баснописець І. Крилов служив бібліотекарем в імпе­раторській публічній бібліотеці й жив у тому ж приміщенні. У цей час імператорська сім’я переїхала до палацу, що був поруч із бібліотекою. Одного разу на Невському проспекті цар зустрів Крилова: «Ах, Іван Андрійович! Як поживаєш? Давно ми з тобою не бачилися». На що Крилов відповів: «Давно, Ваше Величносте! Але ж ми ніби сусіди?»

Запитання

-         Зробіть висновок, як часто Микола І відвідував бібліотеку.

Ліст і Микола I

Коли відомий композитор Ф. Ліст давав концерт в Петербурзі, Микола I почав доволі голосно розмовляти зі своїми придворними.

Ліст припинив грати. Микола I запитав його: «Чому ви припинили грати?» Ліст відповів: «Коли розмовляє російський цар, всі інші повинні мовчати».

Бісмарк

Отто Едуард Леопольд фон Бісмарк-Шенгаузен (1 квітня 1815 — 30 липня 1898 рр.) — державний діяч і дипломат Пруссії та Німеччини, князь, перший канцлер Німецької Імперії. Бісмарка також називають «Залізним Канцлером».

Померанський поміщик, князь, монархіст. У 1848 р. вимагав жорстокого придушення революції. Був депутатом прусського ландтагу, представником Пруссії в сеймі Німецького союзу, послом прусського короля в Петербурзі (1859-1862) і в Парижі (1862). У 1862-1871 рр. Бісмарк — міністр-президент і міністр закордон­них справ Пруссії. Бісмарк проголосив і здійснював політику воз­з’єднання Німеччини «залізом і кров’ю» під керівництвом Пруссії. Забезпечивши доброзичливий нейтралітет Росії, Бісмарк взявся за організацію австро-прусської війни 1866 р., спровокував франко- прусську війну 1870-1871 рр., в ході якої Франція була розбита, а Німеччина возз’єднана в єдиній імперії. 1871-1890 рр. — Бісмарк — рейхсканцлер.

Внутрішню і зовнішню політику Німеччини Бісмарк підпоряд­кував інтересам юнкерства і буржуазії: вів жорстоку боротьбу з ро­бітничим рухом, 1878 р. видав винятковий закон проти соціалістів, проводив політику понімечення польського населення у Познані і Сілезії, організував захоплення ряду територій в Африці і Тихому океані, вів підготовку до нової війни з Францією. 1878 р. Бісмарк на Берлінському конгресі домігся позбавлення Росії наслідків її пе­ремог у російсько-турецькій війні 1877-1878 рр. Уклавши союзні договори з Австро-Угорщиною (проти Росії, 1879 р.) та Італією (проти Франції, 1882 р.), Бісмарк сприяв розколу Європи на два во­рожих табори. В останні роки канцлерства Бісмарка в Німеччині зародилась ідея пангерманізму, яка передбачала широку експан­сію Німеччини на Схід. Піднесення робітничого руху і сварки з мо­лодим імператором Вільгельмом II примусили Бісмарка у 1890 р. піти у відставку.

Бісмарк на дуелі

Одного разу Бісмарк повинен був битися на дуелі з одним уче­ним. Той, вважаючи, що Бісмарк гарно володіє будь-якою зброєю, обрав як зброю страву з двома сосисками, одна з яких була отруєна. Дізнавшись про умови такої дуелі, Бісмарк відмовився від поєдин­ку: «Герої не повинні об’їдатися перед смертю».

Бісмарк і лікар

Домашній лікар Бісмарка докоряв йому за те, що він не випускає з рота сигару. На ці слова Бісмарк тільки посміхнувся: «Моє мистец­тво дипломатії полягає в тому, щоб пускати дим в очі людей».

Запитання

-         Що мав на увазі Бісмарк, коли це говорив? Наведіть приклади, які б підвердили вашу думку?

Про кількість замордованих людей

Бісмарка в старості дуже часто мучили приступи невралгії. Лі­кар, якого викликали з цього приводу, розповів канцлеру про його хворобу та способи її лікування. Бісмарк був дуже здивований та­кою обізнаністю лікаря: «Скільки ж ви замордували людей, перш ніж навчилися так розумітися на хворобах?» На це лікар спокійно відповів: «Набагато менше ніж ви, Ваша Світлосте, перш ніж ді­йшли до такої хвороби».

Запитання

-         На які наслідки діяльності Бісмарка натякнув лікар?

Про глупоту

Одного разу Бісмарк сказав: «Дурість — це дар Божий, але зло­вживати нею не варто».

Бісмарк про Росію

Коли Бісмарк повернувся з Росії, його запитали, як він там по­дорожував. Його відповідь була дуже короткою: «Запрягають по­вільно, їздять швидко».

Ендрю Джексон

Сьомий президент Сполучених Штатів Америки (15 березня 1767 — 8 червня 1845 рр.), обраний як кандидат Демократичної партії; вважається одним з її засновників.

Ендрю Джексон був генералом, героєм війни 1812 р. Команду­вав американським військом у Першій семінольській війні. Оби­рався до Палати представників і Сенату США. Походив з порубіж­ної родини, вважався представником зміцнілого демократичного напряму на Півдні і Заході. Обраний президентом у 1828 р. і пере­обраний 1832 р.

Ендрю Джексон мав шотландське та ірландське коріння. Після багатої на пригоди юності став адвокатом в Південній Кароліні. У 1788 р. Джексона призначили прокурором на території Теннессі. Він брав участь у складанні основних законів нового штату (1796), потім був його представником у Конгресі. У 1798 р. був призначений суддею Верховного Суду Теннессі, де служив до 1804 р. Джексон був призначеним командиром міліції Теннессі у 1801 р. У 1814 р. Джексон розбив індіанців і прогнав їх до Флориди. Коли англійці почали загрожувати Новому Орлеану, Джексон став на чолі війська і розбив противника (8 січня 1815 р.).

У 1821 р. Джексон став першим військовим губернатором Фло­риди. На виборах Президента США 1824 р. Джексон отримав від­носно більшу кількість голосів виборців, але, зважаючи на своєрід­ність виборчої системи США, не зміг перемогти. Тому президента (єдиний випадок) обрала Палата представників США, і ним став Джон Квінсі Адамс. У 1828 р., після закінчення повноважень Адамса, Джексон повторно балотувався у президенти Сполучених Штатів і був обраний від Демократичної партії.

Шлях до національного примирення

Популярність Джексона в країні була настільки великою, що ба­гато хто з його друзів замислювалися про висунення його кандидатури на посаду президента США. Але це не влаштовувало тодішню політич­ну еліту, у якої був свій кандидат. Для того щоб прояснити складну політичну ситуацію, до Нешвіла, начебто для вшанування Джексона, прибув Томас Джеферсон. Джексон зрозумів справжню мету цього візиту й вирішив не загострювати політичну ситуацію. Під час бенке­ту на честь Джексона Джефферсон проголосив тост: « Честь і хвала тим, хто оберігає гідність країни». Триста чоловік, що на той час перебува­ли в залі, приєдналися до цих слів. Після чого піднявся Ендрю Джек­сон, який посміхнувся Джефферсону, й проголосив новий тост: «За Джеймса Монро, військового міністра!»

Після цих слів у залі розпочався справжній ажіотаж. У такий спосіб Джексон дав зрозуміти, що не братиме участь у президент­ських виборах 1816 р. й офіційно висуває на пост президента США Монро. Це був крок до національного примирення, оскільки, окрім Джексона, у Монро не було реальних супротивників.

Джексон на посаді губернатора

Перебуваючи на посаді губернатора, Джексон зазнав критики за всі свої дії. Тоді він написав листа до Вашингтона, в якому зая­вив, що готовий підтримати кандидатуру Дж. К. Адамса на пост президента США після відставки Монро. Критика одразу ж припи­нилися. Але це була остання поступка Джексона своїм політичним опонентам. Під тиском своїх прихильників Джексон виставив свою кандидатуру на посаду сенатора й переміг на виборах.

Нападки на Джексона

Під час президентських виборів нападки ворогів Джексона зосередилися навколо його особистого життя. Брудні публікації тиражувалися з надзвичайною швидкістю. Його опоненти дійшли до того, що витратили десятки тисяч доларів з державної казни на антиджексонівську пропаганду. Незважаючи на це, народ палко підтримував Джексона. Влітку 1827 р. під тиском громадськості було опубліковано доповідь сенатської комісії, в якій всі звинува­чення на адресу сім’ї Джексона були зняті.

Запитання

-         Про які брудні передвиборчі технології йдеться?

Смерть дружини

Рейчел Джексон так і не встигла дізнатися про обрання її чоло­віка президентом країни. Перенесені випробовування підірвали її здоров’я: вона не змогла дожити до інавгурації й померла 22 груд­ня 1828 р.

Джексон і Адамс

Президент Адамс, очікуючи кінця терміну своїх повноважень, уникав зустрічі з Джексоном і, не сказавши жодного слова, зали­шив Вашингтон в ніч напередодні інавгурації Джексона.

Джексонівська демократія

березня 1829 р. у Вашингтоні зібралися тисячі людей, щоб привітати нового президента. Джексон був у траурному костюмі на знак скорботи за своєю дружиною. Президент в’їхав до Білого До­му верхи на коні. Величезний натовп слідував за Джексоном й зу­мів увірватися до зали, де мав відбутися бенкет. Прості люди впер­ше були присутні на заході, де раніше могла бути тільки еліта. Натовп накинувся на торти, морозиво. На підлогу полетів кришта­левий посуд, люди у брудному взутті залізали на стільці, оскільки бажали бачити свого президента. Така вакханалія не сподобалася Джексону, і він залишив залу.

Після цього інциденту представники вищих класів досить дов­го ставилися з підозрою до Джексона, і з того часу в США існує спе­ціальний термін «джексонівська демократія», під яким розумієть­ся схиляння перед натовпом.

Запитання

-         Як ви думаєте, якій соціальній групі належить створення тер­міну «джексонівська демократія»?

Джексон про демократію

Джексон про демократію висловився так: «Геніальність нашої форми правління частково полягає в тому, що люди прагнуть пере­бувати на найвищих посадах, заздалегідь знаючи, що підуть звідти збіднілими і з синцями від побиття?»

Запитання

-         Як ви можете прокоментувати слова американського президента?

Авраам Лінкольн

16-й президент США (1861-1865), перший президент від Рес­публіканської партії.

Прокламація Лінкольна про звільнення рабів на території Кон­федерації 22 вересня 1862 р. спричинила 13-у поправку до амери­канської Конституції (1865 р.), котра повністю скасувала рабство в США. Ця прокламація переконала закордонні держави, зокрема Англію, не підтримувати повсталі штати.

Лінкольн усього в житті домігся власними зусиллями. Почавши у 21 рік самостійне життя, він перебрав багато професій. Працював землеміром, комірником, лісорубом, поштовим службовцем, навіть воював з індіанцями. Протягом декількох років Лінкольн вивчив право, сподіваючись отримати ліцензію адвоката. До кола його інте­ресів входили також історія і філологія, він самостійно вивчав меха­ніку й математику. Живучи серед простих людей, Лінкольн завоював авторитет успіхами в спортивних змаганнях, особливо в боротьбі.

Природа нагородила Лінкольна індивідуальною зовнішністю. Величезний на зріст, з надзвичайно довгими руками і ногами, він завжди виділявся в будь-якій юрбі. Один із сучасників Лінкольна згадував, що від нього віяло магнетизмом та енергією, що приваб­лювали до нього людей.

Перші кроки в політиці Лінкольн зробив у 1834 р., коли його об­рали до законодавчих зборів штату Іллінойс, де він пройшов прекрас­ну політичну школу і здобув авторитет серед колег. У 1836 р. Лінкольн склав складний іспит і отримав право на власну адвокатську практику. Ставши юристом, він перебрався до міста Спрингфілд (Іллінойс), де вперше у житті почав добре заробляти. Для цього йому доводилося практикувати не тільки в Спрингфілді, але й в усьому судовому окру­зі. Щовесни й щоосені він верхи чи в колясці проїжджав сотні миль по малонаселених преріях від одного села до іншого, розбираючись в по­зовах фермерів. Глибокими знаннями закону і безкорисливістю Лін­кольн домігся популярності в штаті Іллінойс.

Лінкольн — один із засновників Республіканської партії США. Саме від цієї партії він і став кандидатом на посаду президента. Його президентство і боротьба проти рабства призвели до розколу країни. А політичні вороги президента відокремилися від країни, створивши Конфедерацію Південних штатах рабовласників. У країні почалася Громадянська війна 1861-1865 рр. Лінкольн керував воєнними діями і сприяв перемозі над повсталими штатами. Перемогу здобули Північ­ні штати на чолі з Лінкольном, а країну було врятувано від розпаду.

Лінкольн виступав за заборону помсти переможеним конфеде­ратам, але здійснив свої наміри і скасував рабство на території всієї країни. Кількість його політичних ворогів знову зросла. У півден­них штатах навіть поставили монумент переможеному у війні генералу-кофедерату Роберту Лі.

За роки президентства Лінкольна побудували трансконтинен­тальну залізну дорогу, що тісніше зв’язала Схід і дикий тоді Захід США. Такожє було розв’язане земельне питання.

Точка зору

Одного разу Аврааму Лінкольну дорікнули за те, що він від­стоює точку зору, протилежну тій, яку він відстоював напередодні: «Не можна ж так різко змінювати свою позицію!» Лінкольн запере­чив: «Чому ж ні? Я невисокої думки про людей, які не можуть ста­ти сьогодні розумнішими, ніж були вчора!»

Лінкольн і Грант

Президенту Лінкольну недоброзичливці генерала Гранта доно­сили, що той дуже зловживає алкоголем. Лінкольн на це відповів: «З’ясуйте, будь ласка, якому сорту вина віддає перевагу генерал Грант, щоб я міг надіслати іншим генералам по бочці».

На початку свого правління

На початку свого правління президент Лінкольн відмовляв ба­гатьом бажаючим обійняти державну посаду: «Я не можу дозволи­ти собі бути схожим на господаря будинку, який настільки зайня­тий здаванням кімнати в оренду в одній частині будинку, що не має часу загасити пожежу, яка розпочалася в іншій».

Запитання

-         Про яку пожежу говорив Лінкольн?

-         Що він намагався пояснити цими словами бажаючим обійняти державну посаду?

Лінкольн і генерал Макклелан

Генерал Макклелан був прихильником очікувальної тактики ведення військових дій, і сам ніколи не поспішав виступати проти Півдня. Одного разу він отримав послання від Лінкольна: «Мій до­рогий генерале! Якщо Вам не потрібна зараз Ваша армія, я хотів би позичити її у Вас на деякий час. З повагою Лінкольн».

Про цінність генералів

Коли Лінкольн дізнався, що армія Півдня захопила в полон де­кількох генералів й увесь обоз, він вигукнув: «Яка жахлива втра­та!» Після цього пояснив своїм соратникам: «Кожен мул коштує двісті доларів».

Штраф за анекдот

Коли Лінкольн був лише простим адвокатом, з ним стався ви­падок, який потрапив в історію США: одного із секретарів суду бу­ло оштрафовано за образу суду. Справа полягала ось у чому. Лін­кольн зайшов до залу суду, підійшов до одного із секретарів й розповів йому таку смішну історію, що той не втримався і голосно розсміявся. Розгніваний суддя виніс постанову: «Я вимагаю по­класти край цьому неподобству, тож можете оштрафувати себе на п’ять доларів». На той час це були пристойні гроші. Секретар ви­бачився перед суддею і всіма присутніми, заплатив штраф, але ска­зав, що почутий анекдот був вартий такої суми.

Після закінчення засідання суддя, заінтригований словами се­кретаря, покликав його до себе й попросив розповісти анекдот від Лінкольна. Вислухавши його, суддя також не зміг утриматися від сміху і через силу вимовив: «Можете забрати свій штраф назад».

На жаль, достеменно не відомо, який саме анекдот тоді розпо­вів Лінкольн секретареві суду.

Із висловлювань Лінкольна

- Коли я роблю добро, я почуваюся добре. Коли я чиню зле, я по­чуваюсь зле. Ось моя релігія.

- Можна дурити частину народу весь час; можна дурити весь на­род певний час, але не можна дурити увесь народ увесь час.

- Коли ви тримаєте слона за задню ногу, і він виривається, най­краще — відпустити його.

- Виборчий бюлетень смертельніший за кулю.

 - Шлюб — це не рай і не пекло, це просто чистилище.

- Книги потрібні людині для того, щоб нагадати, що її оригіналь­ні думки не такі вже й оригінальні.

- Я не хотів би бути рабом, але й не хотів би бути рабовласником. У цьому полягає моє розуміння демократії.

Запитання

-         Які з наведених висловлювань Лінкольна відтворюють його по­літичні погляди?

Як Лінкольн провчив шкільних хуліганів

У Філадельфії на аукціон було виставлено історичний лист Лінкольна, який той написав у 1861 р. Історія цього листа така: шкільні хулігани в місті Спрінгфльд штату Іллінойс протягом де­кількох тижнів знущалися над хлопцем на ім’я Джордж Аванс Патен, який стверджував, що він разом зі своїм батьком, журналіс­том, бачив американського президента. Йому ніхто не вірив.

Незважаючи на протести хлопця, знущання над ним тривало доти, поки вчитель раз і назавжди не вирішив прояснити ситуацію й не написав до Білого Дому листа з проханням підтвердити факт зустрічі. Досить швидко вчитель отримав лист написаний від руки: «Всім зацікавленим особам: я дійсно зустрічався й розмовляв з Джорджем Авансом Патеном в Спрінгфілді, штат Іллінойс. З по­вагою, А. Лінкольн».

Запитання

-         Як цей випадок характеризує А. Лінкольна?

-         Як ви вважаєте, чому американський президент відповів на лист шкільного вчителя?

Коней на переправі не міняють

Під час президентських виборів 1864 р., які проходили під час Громадянської війни в США, Лінкольн висунув гасло, яке принесло йому успіх: «Коней на переправі не міняють». Пізніше таке саме гасло з успіхом використав президент Рузвельт під час виборів 1944 р.

Запитання

-         У чому полягає смисл цього гасла?

Бог і Лінкольн

Один ірландець у церкві запитав у мешканця Вашингтона: «Скажіть, будь ласка, а президент Лінкольн теж молиться?» Той відповів: «Так, молиться, але Господь Бог думає, що Авраам просто жартує над ним».

Минаючи президента

У генерала Шермана запитали, як йому вдається виконувати вироки військово-польових судів, незважаючи на те що Лінкольн оголосив помилування бунтівників. Шерман коротко відповів: «Винуватих я розстрілюю одразу».

Ленін

Гроші на справу революції

В еміграції есер Олександр Гавронський приятелював з Леніним. Коли у Леніна закінчувалися гроші, той звертався до Гавронського, і він з приятелями вирушав до казино. Використовуючи не передба­чені правилами гри прийоми, вони зазвичай вигравали певну суму грошей, яка дозволяла Леніну продовжувати революційну діяль­ність. Під впливом Леніна Гавронський пізніше став більшовиком.

Запитання

-         Як ви вважаєте, чи реальні історичні події покладені в основу цього анекдоту?

Як було розпочато видання газети «Вперед»

Рано вранці, коли над осіннім Парижом пливли білі хмари, з женевського потяга вийшов кремезний чоловік у старомодному пальто з дорожним баулом в руці і, не поспішаючи, вирушив у бік парку Моісурі. Через годину він зайшов у триповерховий будинок, піднявся на другий поверх і постукав у двері. Йому відкрив заспа­ний пан у нічній піжамі. Незнайомець, трохи гаркавий, запитав «Ви Луначарський?», — на що чоловік в піжамі тільки кивнув го­ловою. «Ви часом не від Леніна?» — запитав він, не запрошуючи увійти. — «Я і є Ленін». — «Будь ласка, заходьте. Чому Ви так ра­но?» На це Ленін відповів: «Якщо ви вважаєте, що я приїхав за ва­ми занадто рано, то я, навпаки, вважаю, що приїхав занадто пізно: у нас через ваше запізнення призупинилася справа із виходом газе­ти «Вперед». Якщо ж ви маєте на увазі, що я приїхав у ранковий час, то прошу вибачення, не розрахував з потягом».

Луначарський після цієї розмови переїхав до Швейцарії і став співробітником більшовицької газети, що нелегально пересилала­ся до Росії.

Запитання

-         Як цей випадок характеризує Леніна?

Танцюй, грузине

Новий 1913 р. Ленін, Сталін і Троцький зустрічали у Кракові. Завели патефон, Ленін вигукнув: «Танцюй, грузине!» Сталін вико­нав вказівку вождя.

Запитання

-         Чому цей незначний випадок закарбувався в історії?

-         У чому полягає двозначність фрази «Танцюй, грузине!»?

Гроші від німців

У 1917 р. Ленін отримав гроші від німців на російську революцію. Справа набула розголосу і загрожувала величезним скандалом: стало відомо, що в петроградських газетах не сьогодні-завтра з’явиться по­відомлення про те, що Ленін — німецький шпигун. Усе залежало від голови Петроградської ради лідера меньшовиків Чхеїдзе. Домовитися з ним лідеру більшовиків було неможливо. Тоді Ленін підіслав до ньо­го земляка Сталіна, який умовив Чхеїдзе утриматися від публікації.

Запитання

-         Навіщо німецький уряд фінансував революції в Росії?

-         Як ви вважаєте, чи можна довіряти цьому повідомленню?

Плеханов про Леніна

Навесні 1917 р. Колчак зустрічався в Петербурзі з Плехановим, і той йому сказав, що Ленін, який рветься до влади, нікчемна і малоосвічена людина.

Запитання

-         Чи згодні ви з оцінкою Леніна? Свою відповідь аргументуйте.

Плеханов про політичні погляди Леніна

У 1917 р. Плеханов стверджував: Ленін не стільки революціо-неомарксист, скільки змовник-бланкіст, антипатріот і демагог-бакунінець, який збирає навколо себе чорноробів, чернь та дикий голодний пролетаріат.

Запитання

-         Чи погоджуєтеся ви з такою оцінкою Плехановим політичних поглядів Леніна?

Про своїх соратників

Коли в останні дні перед Жовтневим переворотом соратники Леніна почали виявляти нерішучість, Ленін назвав їх боягузами, зрадниками й ідіотами.

Є така партія

Одна грузинська панянка була закохана в лідера меньшовиків Чхеїдзе й ходила за ним на всі мітинги і зібрання. Одного разу Чхеїдзе висловився, що в сучасній Росії немає такої партії, яка б могла взяти владу в свої руки. «Є така партія!» — вистрибнув звідкілясь маленький лисий чоловічок. Панянка з презирством глянула в йо­го бік і наказала: «Сядь на своє місце, нікчемо!»

Завтра у нас революція

24 жовтня 1917 року Ленін зустрівся на вулиці з робітником. Запитав його про життя, про обстановку на заводі. Закінчуючи розмову, попередив: «Тільки не забудьте, голубчику, завтра у нас революція!»

Сталін

О.Толстой про Сталіна

О.Толстой з посмішкою говорив Ю. Анненкову: «Велика людина, культурна, освічена! Якось я заговорив з ним про французьку літера­туру, про « Трьох мушкетерів ». Із гордістю Йосиф мені заявив: «Дюма, батько чи син, був єдиним французьким письменником, твори якого я читав». Я запитав: «А Віктора Гюго?» «Батько народів» відповів: «Цього я не читав. Я віддав перевагу Енгельсу». Трохи згодом, Толстой додав: «Чи прочитав він Енгельса, я не певен».

Запитання

-         Яким був рівень освіти Сталіна, зважаючи на цей історичний анекдот?

Постановка «Дні Турбіних»

Тривалий час не давали дозволу на постановку п’єси М. Бул­гакова «Дні Турбіних». Сталін дізнався про це й вирішив сам ознайомитися із п’єсою. У МХАТі було влаштовано закритий пере­гляд спектаклю. Крім Сталіна в ложах сиділи Каганович, Єжов, Бубнов, Стецький та інші керівники партії й уряду, але наркома Луначарського не було. Зала була заповнена представниками пар­тійного апарату середньої ланки.

Після першого акту Сталін вийшов із ложі, ніяк не виявивши свого ставлення до п’єси. Присутні в залі мовчали й нервово очікували реакції вождя. Після другого акту Сталін також мовчки вийшов із ложі. По закінченні спектаклю Сталін підійшов до бар’єру ложі, мовчки оглянув присутніх, які не знали, що їм робити: аплодувати чи піддавати п’єсу критиці. Витримавши у цілковитий тиші паузу, він декілька разів змахнув руками. У залі одразу почалися бурхливі апло­дисменти. Сталін опустив руки, й аплодисменти припинилися. По­сміхнувшись, Сталін знову почав аплодувати, в залі вибухнули овації, а на сцені з’явилися актори, які плакали від щастя.

Запитання

-         Чим пояснити бажання Сталіна познущатися над присутніми?

Розмова зі Станіславським

Після однієї з вистав, на якій був присутній Сталін, він звер­нувся до Станіславського: «Скажіть, Костянтине Сергійовичу, на­скільки наші неуки з політради заважають вам, видатним росій­ським художникам?»

Станіславського це запитання захопило зненацька: «Даруйте, не зрозумів.»

Сталін пояснив: «Вам же доводиться звітувати перед політич­ними неуками, далекими від мистецтва. Вас контролюють незда­ри з охоронних органів, які тільки й вміють, що тягнути та не пус­кати. Ось мене й цікавить: наскільки вони вам заважають творити і працювати?»

Станіславський підсів ближче до Сталіна й прошепотів: «Йосифе Віссаріоновичу, тихіше, тут повсюди ДПУ!» Сталін голосно роз­сміявся.

Сталін на Тегеранській конференції

На Тегеранській конференції Черчилль, щоб подратувати Сталіна, сказав: «А мені сьогодні наснилося, що мене призначили президентом Землі!» А Рузвельт підтакнув: «А мені наснилося, що мене призна­чили президентом Всесвіту!» Сталін повільно закурив люльку і спо­кійно відповів: «А мені наснилося, що я нікого з вас не затвердив».

Сталін й кінорежисери

У 30-ті роки Сталін запросив у гості чотирьох відомих кінорежи­серів: « Товариші, що вам потрібно для успішної роботи? Не соромтеся, кажіть. Ми спробуємо вам допомогти». Ромм поскаржився, що мешкає з хворою дружиною в однокімнатній квартирі. «Буде вам квартира», — каже Сталін. Пудовкін пояснив, що найкраще працює, коли виїздить за місто. «Буде вам дача», — пообіцяв Сталін. Пир’єв сказав, що багато сил витрачає, щоб дістатися дачі. «Буде вам машина», — відповів на це Ста­лін. Александров почервонів: мовляв, у нього надто велике прохання.

-   Просіть, не соромтеся».

- Я хотів би, товаришу Сталіне, отримати вашу книгу «Питання ленінізму» з автографом, — сказав Александров.

-   Буде вам книга з автографом.

Квартиру, машину й дачу Александров отримав як додаток до книги.

Брежнєв

Анекдоти про Брежнєва та Горбачова подаються без назви, оскільки вони належать до особливого типу — народного анекдоту. На основі аналізу цих анекдотів можна встановити, яким було справжнє ставлення народу до керівника держави. Особливістю цих анекдотів є те, що в них діє не стільки історична особа, скільки її маска. Історичний діяч з персонажем анекдотів має зовсім неба­гато спільного. В основному обігруються якісь характерні риси зов­нішності чи поведінки.

Попри свій вигаданий сюжет, подібний тип анекдотів має тіс­ний зв’язок з історичними реаліями, в умовах яких вони створюва­лися. Але використання такого типу анекдотів вимагає обережного ставлення і виправданого використання на уроці, оскільки в про­тилежному випадку вони матимуть антипедагогічний ефект.

***

Прилітає Брежнєв до Бонна. Біля трапа його зустрічає почес­ний караул з оркестром. Але Леонід Ілліч, ні на що не відволікаю­чись, підійшов до клумби поклав в карман жменю землі, повернув­ся до літака і відбув на Батьківщину.

Після цього випадку радянське міністерство закордонних справ надіслало до Німеччини таку ноту: «Приносимо вибачення за непо­розуміння, яке трапилося під час візиту Л. І. Брежнєва до ФРН. Замість програми візиту в голову керівника держави була закладе­на програма «Лунохода».

***

Поминають Суслова. Його лікар виголошує промову: «Наш го­ловний ворог — склероз — вирвав із лав будівників комунізму кра­щого сина нашої Батьківщини!» «Наш головний ворог — недисци­плінованість, — бурмоче Брежнєв, — ми вже цілу годину сидимо, а Суслова ще досі немає».

***

Брежнєв стоїть на трибуні й читає за папірцем: «Сьогодні наша країна проводжає в останній шлях видатного діяча міжнародного комуністичного руху, Генерального секретаря ЦК КПРС, Голову Президіуму Верховної Ради СРСР, Маршала Радянського Союзу Леоніда Ілліча Брежнєва.» Здивовано дивиться на папірець у руці, потім, оглядаючи свій одяг, винувато каже: «Вибачте, това­риші, я знову одягнув піджак Андропова».

***

У коридорі державний чиновник зустрічає Брежнєва на Велик­день.

-         Христос воскрес, Леонід Ілліч!

-         Спасибі!

***

Брежнєв запитує Суслова:

Ти «Малу землю» читав?

Так, читав, двічі. Дуже сподобалася.

Треба й мені почитати.

***

Брежнєв зустрічається у ФРН з місцевим політичним діячем Хойзінгером. Той запитує Брежнєва:

-         Як Ви ставитеся до Брандта?

Брежнєв:

-         Гм, а хто це Брандт?

Наступного дня радник ЦК говорить Брежнєву:

-         Влучно Ви вчора Хойзінгеру відповіли!

Брежнєв:

-         А хто це такий — Хойзінгер?

***

Перед штурмом Берліна Жуков доповідає Сталіну план опера­ції. Сталін каже: «Покличте, будь ласка, полковника Брежнєва, мені треба з ним порадитися».

Запитання

-         Що у цьому анекдоті висміяв народ?

Горбачов

Брежнєв і Черненко розмовляють на тому світі:

-         Костю, а хто зараз перебуває при владі?

-         Михайло Горбачов.

-         А хто його підтримує?

-         А навіщо його підтримувати? Він поки що сам ходить.

***

Друзі запитують Михайла Горбачова:

А яке, на твою думку, у нас буде майбутнє років через пять?

Ви що?! Я навіть не знаю, яке через перебудову у нас буде минуле!.

***

Заходить якось Горбачов до свого кабінету, а там за столом си­дить Іван Сусанін.

- О! — здивувався Горбачов. — А чому це Ви без попереджен­ня? Я б усіх членів Політбюро зібрав.

-  Ось і збери. Як зберетесь, так і підемо.

***

Відбувається засідання Верховної Ради СРСР. У центрі си­дить Михайло Сергійович Горбачов. Сидить і розмірковує, рап­том бачить — якийсь чоловік кулаком погрожує. Горбачов йому у відповідь покрутив пальцем біля скроні (мовляв, дурний, що з нього взяти). Побачили це охоронці, й один іншому каже: «Піди, з’ясуй, чого цей чоловік Михайлу Сергійовичу кулаком погрожує. Підходить охоронець до чоловіка й каже: «Ти кому це кулаком погрожуєш?» — «Та не погрожую, я йому показую — бери владу в свої руки, а він мені відповідає, що розуму не ви­стачає».

***

Виступає Горбачов на партійному з’їзді.

- Товариші, в 1990 р. у нас не буде м’ясних продуктів. Що пропонуєте робити в цьому випадку?

Зал мовчить. Раптом пролунав голос:

- Будемо працювати по 10 годин на добу.

Горбачов:

-         У 1991 р. у нас не буде молока. Що пропонуєте?

-         Будемо працювати по 16 годин на добу.

-         А в 1992 р. розпочнуться проблеми з постачанням хліба.

-         Будемо працювати по 24 години на добу.

Горбачов був розчулений такою відповіддю.

-         Спасибі вам, дорогий товаришу, за підтримку. Де ви пра­цюєте?

-         У крематорії.

ІСТОРИЧНА ЕПОХА В АНЕКДОТАХ

Стародавня Греція

Драконт про свої закони

Про закони афінського державного діяча Драконта говорили, що його закони написані кров’ю, а не чорною фарбою. Коли у нього запитали, чому за більшу частину злочинів призначено смертну ка­ру, він відповів, що дрібні злочини, на його думку, заслуговують суворого покарання, а для тяжких він не знайшов більш суворого.

Закони в Локрах

У давнину не тільки в Афінах існували суворі закони. Зелевк з Епізефірейських локр запровадив у рідному місті не менш вража­ючі за своєю суворістю закони. До нас дійшла згадка про один із них: якщо під час хвороби житель міста без поради лікаря вип’є не- розбавлене вино, то навіть якщо він потім одужає, буде покараний на смерть, бо приймав те, чого йому не прописали.

Про вживання вина жінками

У мешканців Мессалії був закон, який забороняв жінкам вжи­вати вино, тож все своє життя вона повинна була задовольнятися водою. Подібний закон існував у жителів Мілету.

Про вживання вина

Афінянин Діотим отримав прізвисько «Воронка» за те, що він, взявши до рота воронку, міг не зупиняючиь пити вино, яке лилося через неї.

Відомий мудрець Анахарсіс також багато пив, причому пив не- розбавлене водою вино. Цю звичку він засвоїв у себе на батьківщи­ні, в Скіфії, бо скіфи не додавали у вино воду. Нерозбавлено вино також пили Клеомен зі Спарти і поет Іон із Хіоса. Багато вина вжи­вали філософи Лакід і Тимон.

Запитання

-         Як ви думаєте, чому збереглися імена тих людей, які вживали нерозбавлене водою вино?

-         Що дивувало греків у цьому випадку?

Про деякі закони в демократичних Афінах

У 456 р. до н. е. було прийнято закон, згідно з яким усім меш­канцям міста Егіни було відрубано великий палець правої руки. Це зробили для того, щоб вони не могли тримати в руці списа, але їх можна було використовувати на галерах.

У 427 році до н. е. за пропозицією Клеона до страти були засу­джені всі мешканці Мітилен, які могли тримати зброю в руках. Та­ким чином їх було покарано за перехід на сторону спартанців.

У 440 році до н. е. усім полоненим мешканцям острова Самос на обличчі було поставлено тавро із зображенням сови.

Запитання

-         На яку оцінку заслуговують подібні дії афінян?

Про винахідливість Ісменія із Фів

Одного разу після битви при Левктрах (371 р. до н. е.) Ісменій прибув як посол від рідного міста до перського царя й висловив ба­жання переговорити особисто з ним про свою справу. Його попере­дили, що кожний бажаючий поговорити з царем повинен зробити так, як того вимагає закон персів: вклонитися цареві до землі. В ін­шому випадку доведеться вести переговори через посередників.

Ісменій погодився на ці умови, хоч вільному елліну не личило вклонятися будь-кому. Аби вийти з цього скрутного становища, він пішов на хитрість. Увійшовши до царя, Ісменій зняв зі свого пальця каблучку й непомітно кинув її собі під ноги, після чого швидко нагнувся за нею, начебто вклонившись цареві. Тобто він зробив вигляд, що дотримався звичаю персів, але водночас не зро­бив нічого такого, за що було б соромно вільному елліну.

Цар доброзичливо сприйняв прохання Ісменія, й тому вдалося виконати покладену на нього місію.

Запитання

-         Як у цьому історичному анекдоті відбилися відмінності між державним ладом Давньої Греції та Перської держави?

Про звичаї в Афінській академії

Про афінську Академію розповідали, що в давні часи в ній за­боронялося навіть сміятися, щоб закрити до неї доступ будь-якій легковажності.

Про сикофантів

Слово «сикофант» у перекладі з давньогрецької означає «той, хто знаходить смокви». Цим словом у давнину називали донощиків. Такого смислу це слово набуло через те, що в Афінах існувала забо­рона на ввезення смокви і на те, щоб зривати смокви з дерев. Людей, які видавали владі порушників цього закону, стали називати сико­фантами. Під час розгляду таких справ з’ясовувалось, що більшість доносів були необґрунтованими, оскільки громадяни Афін за допо­могою цього закону почали зводити особисті рахунки. Досить швид­ко слово «сикофант» набуло значення «донощик».

Запитання

-         Як цей анекдот характеризує повсякденне життя афінян?

На острові Кос

На острові Кос існував такий звичай. Коли старі громадяни по­мічали, що вони вже не можуть приносити більше користі своїй батьківщині, оскільки їхній розум втратив свою гостроту та яс­ність, вони запрошували один одного в гості чи на святкове жертво­приношення. Там вони увінчували один одного вінками і випивали отруту.

Запитання

-         Як ви особисто ставитеся до цього звичаю?

Дружба дружбою.

Одного разу на Піфійських іграх наглядач Каллістрат не допус­тив до участі у змаганнях одного флейтиста. У цьому не було б нічо­го дивного, якби цей флейтист не був співвітчизником Каллістрата і, навіть більше, його найкращим другом. Але друг порушив одне з правил змагань, оскільки записався на змагання пізніше за вста­новлений термін.

Проте на вечірній симпозіум, передбачений на таких змаган­нях, Каллістрат привів свого друга у пишному вбранні, передбаче­ному умовами змагання, і в супроводі хору. На симпозіумі флей­тист продемонстрував своє високе мистецтво гри.

Запитання

-         Як цей історичний анекдот характеризує ставлення греків до дотримання законів й правил?

Жіноче взуття

Жінки у Давньому Єгипті не носили взуття, щоб більше сидіти вдома. Дізнавшись про це, Плутарх написав: «Якщо у наших жі­нок відібрати розшиті золотом сандалії, пурпурний одяг та перли­ни, більшість із них перестала б ходити в гості».

Запитання

-         Чим становище жінок в Давній Греції відрізнялося від стано­вища жінок у Давньому Єгипті?

Покарання за подружню невірність

В етолійсьому Кімі та в багатьох інших грецьких містах-державах жінку, яку викрили в подружній невірності, виводили на майдан й виставляли всім напоказ на якомусь камені. Після цього її садовили на віслюка і провозили навколо всього міста, а по­тім привозили знову до того каменя, на якому вона продовжувала стояти. Після такої процедури ця жінка вважалася знеславленою на все життя, а камінь ставав нечистим, і його намагались оминати.

Запитання

-         Яким було ставлення стародавніх греків до подружньої не­вірності?

Про поховання мерців

У Давній Греції мерців ховали обличчям на захід. В Аттиці іс­нував закон, згідно з яким людина, яка натрапляла на непоховане тіло, повинна була кинути на нього хоча б жменю землі.

Суд ареопагу

Суд ареопагу виніс смертний вирок одній жінці, яка на той час була вагітною. Виконання вироку відклали до того часу, поки жін­ка не народила дитину.

Чи могла існувати карикатура у Фівах

У Фівах існував закон, згідно з яким художники і скульптори ма­ли надавати людині, яку вони зображували, більш привабливого ви­гляду, ніж насправді. За применшення якостей того, кого зображали, художники і скульптори повинні були сплачувати грошовий штраф.

Запитання

-         Як ви вважаєте, чи могло у Фівах за таких умов розвиватися мистецтво карикатури?

Заборона на трагедію

Драма грецького драматурга Фрініха «Взяття Мілету» справи­ла на афінян настільки сильне враження, що всі глядачі плакали. У зв’язку з цим драматург мав сплатити грошовий штраф (за ін­шою версією його вигнали з міста), а трагедію заборонили.

Запитання

-         Який висновок про емоційність греків та їх сприйняття мисте­цтва можна зробити на основі цього історичного анекдоту?

Закон Перікла

Згідно із законом Перікла афінським громадянином визнавали тільки ту людину, батьки якої були афінськими громадянами. Піс­ля прийняття цього закону сини Перікла загинули, живим же за­лишився тільки один, народжений Аспазією, яка не була грома­дянкою Афін. Таким чином, за Перікловим законом, його син не був громадянином Афін.

Про остракізм

Афінянин Клісфен запропонував таку міру покарання, як ост­ракізм (вигнання). Він же став першим громадянином, якого ви­гнали з міста згідно з цим законом.

Стародавня Спарта

Оскільки одним із персонажів популярних історичних анекдо­тів про Стародавню Спарту є спартанський цар Агесілай, ми наво­димо короткі історичні відомості про цього історичного діяча.

Агесілай ІІ (бл. 444 до н. е. — бл. 360 до н. е.) — спартанський цар з 401 р., полководець та дипломат. У 396-394 рр. до н. е. здобув ряд перемог над Персією в Малій Азії, але був відкликаний через невдалий для Спарти перебіг Коринфської війни (395-387). Після Анталікідового миру відновив на певний час гегемонію Спарти в Греції. Після перемог Епамінонда над Спартою в 371 та 362 рр. Агесілай в пошуках коштів здійснив військову експедицію до Єгип­ту, де отримав щедру винагороду від фараона Нектанеба за допомо­гу в династичній боротьбі. Опис та характеристика діяльності Аге- сілая є у працях Ксенофонта (був знайомий з царем особисто), Корнелія Непота, Плутарха.

Покарання за надмірний патріотизм

Коли Епамінонд в 362 р. до н. е. напав на Спарту, юнак на ім’я Ісад ще не міг служити у війську через свій вік, проте він втік із гімназії на поле битви. Лакедемоняни нагородили його вінком за виявлений героїзм, але наклали грошовий штраф за те, що він взяв участь, попри заборони, і бився, не маючи зброї, яку повинен був мати кожен спартанський воїн.

Запитання

-         За що був покараний юнак?

-         Як цей історичний анекдот характеризує ставлення спартанців до законів?

Про мешканців Клазоменн

Одного разу до Спарти прибули мешканці міста Клазомени. Во­ни поводились непристойно і, врешті-решт, вчинили ганебний вчи­нок — забруднили сажею крісла ефорів, сидячи на яких, ті викону­вали важливі державні справи. Дізнавшись про це, ефори не обурились цим вчинком, проте видали дуже незвичну постанову, текст якої наказали проголосити по всій Спарті: «Мешканцям міс­та Клазомени дозволяється поводитись у місті непристойно».

Леонід під Фермопілами

Перед фермопільською битвою цар Леонід звернувся до своїх воїнів з таким закликом: «Давайте гарно поснідаємо, оскільки обі­дати нам доведеться вже в Аїді».

Запитання

-         Як у цій фразі відбивалася суть системи виховання воїнів у Давній Спарті?

Про ставлення спартанців до ласощів

Одного разу Агесілай зі своїм військом опинився неподалік від острова Фасос. Мешканці острова подарували муку, гусей, медові коржики та інші ласощі. Агесілай погодився прийняти лише муку, а інші продукти наказав відвезти назад, посилаючись на те, що спартанцям такі ласощі не потрібні. Коли ж мешканці острова по­чали його вмовляти прийняти ці подарунки, Агесілай віддав наказ роздати всі ласощі ілотам. Коли його запитали про причину такого рішення, він відповів: «Не годиться, щоб мужні люди харчувалися ласощами. Бо те, що спокушає рабів, повинно бути неприйнятним для вільних людей».

Запитання

-         Про які особливості виховання і харчування спартанців розпо­вів цей історичний анекдот?

Перетворення в бога

Ті з мешкаців Фасоса, які вважали, що Агесілай надав їхньому острову величезну послугу, вирішили побудувати на його честь храм та вшанувати небаченими почестями. Спеціальне посольство повідомило про це царя. Коли Агесілай прочитав послання, він за­питав, чи здатна їхня батьківщина перетворювати людей на богів. Посольство на це запитання відповіло ствердно, і тоді Агесілай їм відповів: «Перетворіть спочатку себе на богів, і якщо вам це вдасть­ся, тоді і я повірю, що і мене ви зможете зробити богом».

Кордони Спарти

Одного разу царя запитали, як далеко простягаються кордони Спарти. Показуючи на свій спис, Агесілай відповів: «Вони простя­гаються настільки далеко, наскільки може досягнути цей спис».

Стіни Спарти

Іншого разу царя запитали, чому у Спарти немає захисних стін біля міста. Агесілай показав на озброєних громадян і відповів: «Ось — спартанські стіни».

Цар у Спарті

Коли Агесілаю було потрібно, щоб його воїни робили що-небудь дуже швидко, він першим брався за справу. Агесілай дуже пишав­ся тим, що міг працювати не гірше за будь-якого спартанця.

Запитання

-         Чим пояснити таку незвичну поведінку царя Агесілая?

-         Чим становище царів у Спарті відрізнялося від становища ца­рів в інших державах?

Кульгавий воїн

Одного разу Агесілай помітив, що кульгавий воїн підшукує для себе коня, готуючись в похід. Цар, теж кульгавий, був славет­ним воїном і звернувся до нього з такими словами: «Ти хіба не зна­єш, що на війні кульгавість нестрашна? Потрібні не ті, хто вміє ду­же гарно бігати, а ті, хто здатний стояти на місці».

Запитання

-         Чому в спартанському війську дуже рідко можна було побачи­ти кульгавих воїнів?

-         Як ви думаєте, чи народилися кульгавими цар і воїн?

Про славу

Коли Агесілая запитали, яким чином йому вдається так про­славитися, він відповів: «Презирством до смерті».

Про звуки флейти

Царя Агесілая запитали, чому спартанці в битву йдуть під зву­ки флейти. Цар відповів: «Дотримання ритму допомагає з’ясувати, хто сміливий, а хто боягуз».

Про ставлення спартанців до театру

Один спартанець потрапив до Афін під час підготовки афінян до театральної вистави. Він зміг побачити, наскільки серйозно афі­няни ставляться до майбутнього дійства. Повсюди бігав хорег, лю­дина, яка своїм коштом наймала хор для постановки трагедії. Вод­ночас хородидаскал розучував з акторами хору їхні партії. Усе це настільки вразило спартанця, що він запитав, чи при своєму розумі мешканці міста, які настільки серйозно ставляться до гри.

Запитання

-         Як у цьому історичному анекдоті відбилося різне ставлення спартанців та афінян до мистецтва?

Якщо...

Коли в 344 р. до н. е. Діонісія Молодшого перевезли в Коринф, спартанці написали царю Філіппу: «Діонісій у Коринфі». Розгніваний Філіпп написав їм у відповідь: «Якщо я прийду в Лаконіку, то всіх вас вижену звідти». На це він отримав відповідь: «Якщо…».

Одного до одного

Коли спартанці відправили до царя Деметрія одного посла, обурений цар закричав: «Одного лише посла направили до мене спартанці!» Посол на це спокійно відповів: «До одного — один».

Ні

На питання царя Філіппа, чи пустять спартанці його в місто, ті відправили йому листа, в якому написали: «Ні».

Кому Гомер...

Спартанський цар Клеомен говорив, що Гомер — поет для спар­танців, оскільки закликає до зброї, а Гесіод — поет ілотів, оскільки запрошує обробляти землю.

Запитання

-         Яким було ставлення спартанців до господарської діяльності?

-         Яким чином спартанці здобували все необхідне для життя?

Постраждав від власних законів

Лікург прийняв закон, який забороняв жінкам вирушати на Елевсінські містерії на возах, запряжених парою коней. На тих, хто порушував цей закон, накладався грошовий штраф у великому розмірі. Першою порушила цей закон дружина самого Лікурга. Во­на ж першою мала сплатити штраф.

Щасливі спартанці

Коли Агесілая запитали, чому спартанці щасливіші за інші на­роди, він відповів: «Тому що більше за інших вправляються в мис­тецтві володарювати і підкорятися».

Запитання

-         Чи можете ви навести приклади, які б підтвердили вислів спар­танського царя?

Справедливіші друзі

Одна людина, яка вирушала до Малої Азії, попросила в Агесілая письмову рекомендацію для його друзів, щоб його там добре зустріли й оцінили його чесноти. Агесілай здивувався: «Але для чого? Мої друзі чинять справедливо і без моїх рекомендацій».

Стіна для жінок

Одного разу Агесілаю показали високу кріпосну стіну, яка ото­чувала якесь місто, і запитали, чи подобається вона йому. Цар від­повів: «Клянуся Зевсом, стіна чудова, але вона повинна оточувати місто, в якому живуть не чоловіки, а жінки».

Республіканський Рим

Про ставлення до жартів

Небажання одружуватися та створювати сім’ю в Давньому Ри­мі засуджувалося, і громадяни зобов’язані були під присягою до­водити цензору, що вони одружені. Формула присяги була такою: «Скажи чесно, чи одружений ти?» Один жартівник, що втратив по­чуття міри, на питання цензора відповів: «Так, я одружений, але клянусь Геркулесом, не за власною волею». Цензор за подібну по­ведінку в такий відповідальний момент перевів жартівника в ниж­чий стан римських громадян.

Запитання

-         Як мали поводитись римські громадяни в присутності держав­них чиновників?

Про поведінку в суді

Один із звинувачуваних під час засідання суду позіхнув. Його тут же було покарано, оскільки такий вчинок говорив про безвідпо­відальний характер звинувачуваного та його цілковиту байдужість до того, що відбувалося в суді. Він мав довго доводити, що позіхан­ня стало результатом хвилювання та наслідком хвороби.

Про ставлення до їжі

У Давньому Римі існували закони, які обмежували як кіль­кість, так і якість їжі, яку могли купувати римські громадяни. За­конодавство вимагало від своїх громадян, щоб вони були в усьому, а особливо в їжі, стриманими.

Про вживання вина

За часів Римської республіки існував закон, який обмежував споживання вина. Відповідно до закону вино не могли вживати раби, жінки і вільні громадяни, які не досягли тридцятилітньо­го віку.

Запитання

-         Як ви вважаєте, з якою метою в Давньому Римі були встановле­ні ці закони?

Фабріцій Лусцин і Корнелій Руфін

Знаменитий римський діяч Фабріцій Лусцин усе життя воро­гував з Корнелієм Руфіном і навіть ненавидів його. Руфін був хороб­рим воїном, але був людиною жадібною й схильною до крадіжок. Під час важкої війни з Пірром, коли Руфін домагався посади кон­сула, Фабріцій доклав значних зусиль, щоби той посів цю посаду. Багато хто здивувався з такої поведінки, на що Фабріцій сказав: «Я вважаю за краще, щоб мене обкрадав римський громадянин, ніж переслідував ворог».

Публій Сципіон і Тіберій Гракх

Публій Сципіон Африканський і Тіберій Семпроній Гракх, батько Тіберія і Гая Гракхів, були знаними в Римі людьми, що уславились багатьма подвигами, нагородами й освіченістю. Проте вони часто сперечалися з державних справ й не були друзями. Їх протистояння тривало багато років.

Одного разу під час свята, присвяченого Юпітеру, сенат обідав на Капітолії, й обидва суперники опинилися за одним столом. Тоді вони раптом пожали один одному руки і стали великими друзями. Пізніше Тіберій Гракх захищав братів Сципіонів від звинувачень у крадіжках після Сирійської війни.

Про етруських гаруспиків

У Давньому Римі були свої національні герої. Одним з таких героїв був Горацій Коклес, племінник одного з перших римських консулів, який під час раптового нападу етрусків вийшов захища­ти міст через Тібр й утримував його, доки не підійшло підкріплен­ня. За цей подвиг йому ще за життя була поставлена статуя на май­дані, де збиралися народні збори.

У цю статую одного разу вдарила блискавка. Для того щоб очистити це місце, куди вдарила блискавка, викликали гаруспиків. Але оскільки вони були ворогами Риму й ненавиділи римський народ, то порадили перенести статую у найнижче місце в Римі, ку­ди не потрапляло сонячне світло. Коли їхній задум було розкрито, гаруспиків було вбито. Після цього хлопчаки в Римі співали такий вірш: «Дурна порада завдала шкоди самим порадникам».

Перше розлучення в Давньому Римі

Існувала легенда, що протягом п’ятисот років від заснування Рима ні в самому Римі, ні в Лації не існувало ніяких справ чи на­віть юридичних правил, які б регулювали процес розлучення. Уперше потреба в таких нормах виникла в 231 р. до н. е., коли Спурій Карвілій на прізвисько Руга розлучився зі своєю дружиною. Цей Карвілій дуже поважав свою дружину, яка не могла народити йому дитину. Цензори ж примусили його скласти присягу, що він має намір одружитися на іншій жінці заради продовження роду. І Карвілій, попри свою любов до дружини, дотримався свого слова.

Запитання

-         Про що свідчить цей історичний анекдот?

-         Як ви вважаєте, чому тривалий час у Римі не було розлучень?

Толозьке золото

Коли консул Гней Сервілій Цепіон став намісником в Іспанії, він пограбував храм в місті Толоза, в якому було дуже багато золо­та. Казали, що кожен, хто доторкнувся до золота під час пограбу­вання, помирав жахливою смертю. Сам Цепіон був звинувачений в пограбуваннях і зловживанні владою і був позбавлений майна. Звідси бере свій початок римський вислів «толозьке золото». Цей вислів у Римі вживали щодо невдах.

Ворожнеча й дружба

У Давньому Римі були дві видатні людини: Фульвій Флакк, консул 179 р. до н. е., та Емілій Лепід, двічі консул 187 й 175 рр. до н. е. Обидва обіймали важливі посади в державі, виявили себе у ві­йнах з ворогами та уславилися своїми знатними предками. Супер­ництво між ними з часом переросло у ворожнечу й ненависть.

Одного разу римський народ обрав їх обох цензорами. Як тіль­ки це стало відомо, тут же на Марсовому полі, на очах в усіх, вони добровільно і з однаковим бажанням пішли назустріч один одному й обнялися. Із того часу вони стали друзями.

Середньовіччя

Про Рим у 1420 р.

Коли Папа Римський Мартін V в’їхав до Риму у 1420 р., місто перебувало в жалюгідному стані. Біограф Папи Бартоломео Платі- на писав: «Він знайшов Рим настільки зруйнованим, що той навіть втратив вигляд міста. Можна було побачити зруйновані будинки, церкви в руїнах, населення потерпало від голоду й убозтва».

Про стан храмів в епоху Середньовіччя

Збереглася розповідь абата монастиря св. Павла:

«Церква і монастир св. Павла перебували в жалюгідному стані. Монахів залишалося лише декілька чоловік, деякі з монахів жили поза стінами монастиря. В окремих кельях розводили кіз та свиней. У старовинній базиліці перехожі варили м’ясо й овочі, тут же їх споживали, вживаючи алкогольні напої, і взагалі поводились не на­лежним чином. На ніч пастухи зганяли сюди биків і буйволів. Цент­ральний неф базиліки стояв без даху, який вже давно провалився.

Одного разу до базиліки зайшов відомий у Римі відлюдник і, підійшовши до вівтаря, перед яким стояла дерев’яна статуя апос­тола Павла з мечем в руці, звернувся до неї з такими словами: «О, Павле! Дурень і йолоп. Що ти робиш? Навіщо тримаєш догори свій меч? Хіба ти не бачиш, що твоя церква перебуває в жалюгідно­му стані, в руїнах й ніхто про неї не дбає? Опусти меч, який ти три­маєш, і спрямуй його на тих, хто руйнує твій дім!»

Слова відлюдника були передані Папі Римському, який із за­взяттям розпочав займатися реставрацією занедбаної базиліки та монастиря.

Запитання

-         З яким періодом Середньовіччя пов’язаний занепад церков?

-         Що його спричинило?

У вогонь!

Хроніст Інфессура повідомляє, що у 1424 р. в Римі проповідник Бернардино да Сієна влаштував 21 липня на Капітолії спалення всі­ляких «суєтних предметів, дошок для ігор, амулетів, пісенників й штучного волосся, а 28 липня була спалена відьма Фінічелла, яка начебто за допомогою чаклунства знищила багатьох людей».

Запитання:

-         Якою була суспільна атмосфера в епоху Середньовіччя?

-         Чи повідомляє хроніст про судовий процес над жінкою, яку звинуватили в чаклунстві?

Страта Ієроніма Празького

Відомий італійський гуманіст Поджо Браччоліні (1380-1495) так описує страту в Констанці Ієроніма Празького, соратника стра­ченого Яна Гуса.

«Зі спокійним й навіть дуже веселим обличчям ішов Ієронім на страту, не лякаючись полум’я, страждань, смерті. Жоден зі стоїків не пережив страту так мужньо, як він, він начебто прагнув її. Ко­ли кат намагався підпалити багаття за його спиною, щоб він не ба­чив цього, мученик сказав йому: «Йди сюди й запали вогонь на мо­їх очах, бо якщо б я боявся його, я б ніколи не прийшов на це місце, а тікав би від нього».

Запитання

-         Що дозволило Ієроніму Празькому мужньо сприйняти страту?

Свобода слова в Середньовіччі

Арнольд Брешіанський (1100-1155), учень Абеляра, виступив із звинуваченням католицької церкви в продажності, розбещеності й відступі від євангельських ідеалів.

«У Римі Плата вже здолала Справедливість. Плата вже посіла місце Справедливості, й зла розпуста з голови стікає по всьому ті­лу. Усі члени тікають за платою. Все робиться за плату. Божествен­не продають й із презирством ставляться до того, що не має ціни».

Про Папу Римського Арнольд пише, що це не «чоловік апос­тольський й пастир душ, а чоловік крові, який захищає пожежі й убивства, мучитель церкви, пригноблювач невинності. Він нічого не робить, тільки пасе тіло, наповнює свої гаманці й спустошує чу­жі. Не варто його слухати й поважати.».

Згодом автор був страчений Фрідріхом Барбароссою за нешаноб­ливі слова на адресу імператора.

Запитання

-         Що викликає подив у випадку з Арнольдом Брешіанським?

Незвичайний Папа Целестин V

У 1292 р. помер Папа Микола IV, і дванадцять кардиналів, які перебували на той час у Римі, приступили до обрання нового папи. Суперечності між кардиналами виявилися настільки глибокими, що протягом двох років вибрати папу їм не вдавалося. Зрештою, 5 липня 1294 р. було обрано зовсім незвичного папу. Ним виявився старий відлюдник, відомий як Петро з гори Мурроне. Цей Петро був дуже далеким від світських справ й намагався вести євангель­ське життя (це могло на той час бути розцінене як єресь). Слава про нього як про нового святого швидко поширилась по всій Італії. Та­ка людина не тільки не бажала, але й не могла розібратися в усіх тонкощах церковного й політичного життя. На папському престолі він прийняв ім’я Целестина V.

Новий папа потрапив під вплив Карла II Неаполітанського, який під якимсь приводом заманив нового папу до Неаполя й три­мав його там в ув’язненні. Целестин V незабаром зрікся престолу. Це був перший випадок в історії церкви і папства. Радісний повер­нувся Петро у свої гори, але прожив там недовго. Його спадкоємець кардинал Бенедикт Гаетані, обраний новим папою, який прийняв ім’я Боніфація VIII, наказав таємно вбити святого старця.

Запитання

-         Чому історія Папи Римського Целестина V збереглася в пам’яті

його сучасників?

-         Як ви вважаєте, що більше вразило сучасників: те, що Целес­тин V зрікся влади, чи те, що його було вбито?

Піза проти Генуї

У серпні 1284 р. поблизу острова Мелорія відбулася битва між пізанським й генуезькими флотами. У цій битві переважна частина пізанського флоту була знищена або ж потрапила у полон. Лише декільком кораблям вдалося врятуватися втечею. На морі загину­ло 5 000 пізанців, понад 9 000 тисяч чоловік потрапило до полону. Піза втратила переважну більшість свого чоловічого населення. В Італії казали: «Хочеш побачити Пізу — їдь до Генуї». Число пізанських полонених в Генуї було настільки великим, що вони утво­рили там свою спільноту «полонених пізанців, які перебувають у Генуї». Після цієї поразки Піза вже не змогла відігравати такої ролі, як це було раніше.

Ювілейний рік

Папа Боніфацій VIII видав 22 лютого 1300 р. буллу про святку­вання Ювілейного року. Папа оголосив кожен сотий рік від наро­дження Ісуса ювілейним і пообіцяв всім, хто прибуде протягом цьо­го року до Рима й відвідає римські святині протягом 15 днів, гарантує повне відпущення гріхів. Для мешканців самого Рима цей термін було збільшено до 30 днів. Ідея ювілейного року була запо­зичена з часів античного Риму. Вона повинна була збільшити кіль­кість паломників до Рима, а отже, й прибутки як церкви, так і рим­лян.

Ідея себе повністю себе виправдала. Щодня до Рима прибувало до 30 000 паломників, число людей, що перебували тут водночас, досягало 200 000 тис. Торгівля реліквіями й продуктами харчуван­ня зросла до небачених розмірів, але й ціни того року зросли досить відчутно.

Через сто років, у тяжкому для церкви й Італії 1400 р. історія з масовим паломництвом повторилася, причому без жодного заохо­чення з боку папства. Ще в 1399 р. в Європі розпочався рух так зва­них «білих». Тисячі людей із-за Альп, одягнених у прості білі со­рочки з льону, групами й натовпом йшли по дорогах, які вели до Рима, з вигуками: «Милість!» Вони закликали до миру серед хрис­тиян. Цей рух сколихнув натовпи паломників, які в дні чергового ювілейного 1400 р. заполонили Рим та його околиці, піднісши ав­торитет Папи Римського й збільшивши його прибутки.

Запитання

-         Якими були наслідки для церкви оголошення вшанування Ювілейного року?

Молодіжна мода

Міланський хроніст Гальвано Фьямма на початку XIV ст. по­відомляв: «Сучасні молоді люди більше не беруть за приклад своїх предків, обличчям та вбранням вони більше нагадують іноземців, які натягають на себе вузький одяг, як іспанці, стрижуть волосся, як французи, відпускають бороди, як варвари, носять величезні шпори, як німці, й розмовляють багатьма мовами, як татари».

Запитання

-         Чим був невдоволений міланський хроніст?

-         Що змінилося в молодіжній моді з того часу, а що залишилося незмінним?

Англія після буржуазної революції'

В’їзд Олівера Кромвеля до Лондона

Коли Олівер Кромвель в’їжджав до Лондона, поглянути на ге­роя революції зібрався величезний натовп. Хтось з оточення Кром­веля звернувся до нього зі словами: «Погляньте, сер, як багато на­роду вас вітає!» На ці слова Кромвель спокійно зауважив: «Їх буде ще більше, коли мене повезуть на ешафот».

Манія величі

Король Яков II Стюарт (1633-1701) після вигнання кінець сво­го життя провів у Франції, живучи на пенсію, яку йому призначив Людовік XIV. Час від часу він приїжджав до Парижа, щоб лікувати людей від золотухи накладенням рук. Яков ІІ продовжував вважа­ти себе королем Англії й Франції: він був сином Генріетти Фран­цузької, доньки короля Генріха IV.

Запитання

-         У результаті яких подій Яков II позбувся англійського пре­столу?

Претендент у старості

«Претендентом» прозвали свого часу Чарльза-Едуарда Стюарта, онука короля Якова II, який претендував на англійський престол. У старості він оселився в Римі, його часто непокоїли напади подагри, під час яких він промовляв: «Бідний король! Бідний король!»

Один французький мандрівник, який часто навідував «Претен­дента», запитав його, чому його ніколи не відвідують англійці. «Претендент» відповів: «Я розумію їх! Вони думають, що я все ще не забув минулого. Дуже шкода! Мені приємно було б їх побачити: я дуже люблю своїх підданих».

Запитання

-         Про яке минуле згадує Чарльз-Едуард Стюарт?

-         Чи міг він претендувати на англійський престол?

-         Як би ви пояснили слова про те, що він любить своїх підданих?

- Чому англійці ніколи не відвідували його?

Ворог народу

Уперше термін «ворог народу» було вжито у 1699 р.: в Англії було прийнято закон, за яким категорично заборонялося ввозити в будь-якому вигляді ірландську вовну. На порушників цього за­кону чекало суворе покарання: тюрма, конфіскація майна, вигнан­ня. У 1720 р. в Дубліні було опубліковано анонімний памфлет, де, зокрема, зазначалося: «Цікаво, якби ірландський парламент при­йняв рішення, яке забороняло ввозити й користуватися всіма предметами одягу не ірландського виробництва? А якби поширити цей закон на всі види тканин... й оголосити, що будь-хто, хто пору­шує цей закон, є ворогом народу?»

Запитання

-         Чому закони Англії забороняли ввозити вовну з Ірландії?

-         На що натякав автор памфлету?

Про правосуддя

У 1731 р. Джона Рессела засудили до смертної кари за пограбу­вання. Перебуваючи у в’язниці, Рессел за заповітом отримав вели­кий маєток й був звільнений — тепер він став джентельменом, ша­нованою людиною, а таких в Англії не можна було вішати.

Запитання

-         Як цей випадок характеризує справедливість англійських за­конів?

Запишіть на мій рахунок

Граф Антуан Гамільтон (1646-1720) одного разу в якійсь корчмі так напився, що убив слугу й піднявся до себе, не збаг­нувши, що він накоїв. До нього прибіг переляканий господар закладу: «Мілорде, ви вбили мого слугу!» Граф відповів: «Запи­шіть його на мій рахунок».

Георг IV про царювання свого нащадка

Коли англійський король Георг IV зійшов на престол, йому по­бажали царювати до того часу, поки світить сонце. Король пробур­чав: «Ви, мабуть, бажаєте, щоб мій нащадок царював при свічах».

Франція напередодні Великої Французької революції

Про звичаї вищого світу

Один із придворних Людовіка XVI говорив: «У вищому світі я бачив тільки, як люди обідають, не маючи апетиту, вечеряють, не відчуваючи задоволення, ведуть бесіду, не довіряючи одне одному, підтримують знайомства, не товаришуючи, перебувають у шлюбі, не кохаючи одне одного».

Запитання

-         Про які моральні вади дореволюційного французького суспіль­ства йдеться в цьому історичному анекдоті?

Філіпп Орлеанський і Дарон

Одного разу Філіпп Орлеанський, регент Франції, під час пере­бування при владі, звелів передати Дарону, першому президенту бордоського парламенту, щоби він подав у відставку. Дарон письмово заперечив, що його не можна усунути інакше, як за рішенням суду. Регент, прочитавши його листа, замість відповіді написав на ньому: «За цим справа не стане». Дарон, знаючи з ким має справу, одразу ж написав прохання про відставку.

Запитання

-         Чому президент бордоського парламенту не відстоював свої права у суді, а одразу ж подав прохання про відставку?

Про замах Дам’єна

5 січня чоловік на ім’я Дам’єн здійснив невдалий замах на Людовіка XV. За два тижні до замаху один купець перебував на посто­ялому дворі поблизу Ліона й випадково почув, що такий собі Дам’єн намагається вбити короля. Приїхавши до Парижа, цей купець пі­шов до начальника поліції пана Берр’є, але не застав того. Тоді ку­пець письмово виклав все, що почув, й залишив папери в приймаль­ні. Потім він ще декілька разів приїжджав до пана Берр’є, представився йому й розповів все знову. Берр’є з якихось невідо­мих причин не дав ходу справі.

Закінчивши свої справи в Парижі, купець повернувся в Про­ванс. Але не встиг він доїхати додому, як стався замах. Берр’є од­разу ж зрозумів свою помилку і те, що купець не буде мовчати. Він послав навздогін купцеві наряд поліції на чолі з офіцером. Того на­здогнали, схопили, заарештували, доставили в Париж і без суду кинули до Бастилії, де він просидів цілих 18 років. Тільки в 1775 р. Мальзерб, міністр двору, проводячи перевірку справ, надав розго­лосу справі й звільнив нещасного.

Запитання

-         Про що свідчить цей історичний анекдот?

-         Чому купця кинули до в’язниці, де він просидів цілих 18 ро­ків?

Послуги для провінції

Архієпископ Тулузький де Брієнн дістав для пана де Кадіньяка із державної казни утримання в сорок тисяч ліврів за послугу, надану його провінції. Послуга полягала в тому, що пан де Кадіньяк тривалий час був коханцем старої й потворної мадам де Ломені, матері архієпископа.

Запитання

-         Чому в дореволюційній Франції став можливим цей випадок?

Несвоєчасне утримання

Графа де Сен-Прі було призначено послом до Голландії. Він ви­рушив до місця свого призначення, але так і не доїхав до нього, оскільки на пару тижнів зупинився в Антверпені. Після цього він повернувся до Парижа, де отримав вісімдесят тисяч ліврів як посол Франції в Голландії. Цього б не сталося, якби уряд на той час не проводив кампанію зі скорочення посад і необґрунтованих виплат.

Про уряд

Один дворянин, розповідаючи про дурниці, які чинять міні­стри, висловився таким чином: «Якби у нас не було б уряду, Фран­ція розучилася б сміятися».

Про принців

Принц Конті (1734-1814) був засмучений тим, що граф д’Артуа купив собі маєток по сусідству з його маєтком. Його почали заспо­коювати, кажучи, що землі розмежовані і йому не варто хвилюва­тися з цього приводу. Конті зупинив свого співрозмовника: «Дарма ви мене заспокоюєте, ви зовсім не знаєте, що таке принци!»

Запитання

-         Як ви вважаєте, що намагався сказати своєму співрозмовнику принц Конті?

Придаток держави

Пан Омер де Флері (1715-1810), перебуваючи на посаді гене­рального прокурора паризького парламенту, незадовго до Фран­цузької революції сказав в присутності декількох письменників: «Останнім часом я помічаю, що в розмовах та в питаннях управлін­ня державою дедалі частіше почали використовувати слово «на­род». Ось вам результати нової філософії! Чи можна забувати, що третій стан це лише додаток держави?»

Запитання

-         Якими словами генеральний прокурор охарактеризував стано­вище третього стану у французькому суспільстві?

-         Які результати нової філософії мав на увазі Омер де Флері?

Про розбещеність людей

Одну дуже розумну і талановиту людину запитали, чому він ні­як не виявив себе під час революції 1789 р. Він відповів: «За трид­цять років я стільки разів переконувався в розбещеності людей, окремо взятих, що вже нічого не очікую від них гарного, коли вони збираються разом».

Відставка де Калонна

У 1787 р., намагаючись вивести країну з кризи, Людовік XVI зібрав нотаблів — делегатів від дворянства, духовенства й великої буржуазії. Ці збори мали суто дорадчий характер. На цьому зібран­ні 22 лютого 1787 р. генеральний контролер фінансів де Калонн оприлюднив цифру державного дефіциту, яку до того приховува­ли. Дефіцит на той час складав 650 мільйонів ліврів проти 283 міль­йонів, коли де Калонна призначили на цю посаду. Після цього ви­падку де Калонна було усунено з посади, й про нього почали говорити так: «Його не чіпали, поки він підпалював, але покарали, як тільки він почав бити в набат».

Запитання

-         Як ви можете прокоментувати це висловлювання?